Хочеться...так мало, але так багато: втекти, чи, хоча б взяти відпустку від всього, від всіх. Побігти, полетіти... - не важливо як, але опинитися там, де нікого немає. Йти, натхненно брести рівнинними лугами, зеленню, що саме буяє, розкішною милою зеленню. Де-не-де трапляються поодинокі яскраві польові квіти як маяки, як сигнальні вогні. Але разом вони зовсім не порушують безмежної зелені трав, навпаки - чомусь навіть доповнюють.
Але ось, серед смарагдових океанських хвиль, що рівно колишуться під подихом впертого вітру, виринає гора, пагорб, ніби курган. Теж густо вкритий тою зеленню. І так собі спокійно-дико височіє над усім, немовби показуючи свою велич, значущість.
Хочеться... сидіти на м'якій пухнастій пахучій перині, витканій невідомим майстром, фарбованій зеленаво аж на самім вершечку. Високо. Дивитись крадькома вниз, але, як не дивно, зовсім не мати відчуття якого-небудь страху (висоти, чи просто так), бо розуміти, що в такій ідилії просто не може що-небудь статися. Сидіти на самому вершечку. Слухати вітер, говорити, гратися з ним, і ... мовчати.
Думати? Про що? Навіщо? - Покидає остання непевна думка. Тут вона зовсім не потрібна. Є тільки ти. І все! Хапаєшся руками за вітер і ... летиш. Так! Чи справді? - Байдуже. Купаєшся в прозорих хвилях що, немов луна, відбиваються у всьому, в пам'яті. Ні, скоріш в тобі самому. Нема нікого. Ти один. Як володар. Ні. Як єдине ціле, спільна невіддільна часточка того що бачиш. То твоє. Ти є в ньому. То - є ти. Мабуть, така ж сама смілива зелена травинка нестримного потоку моря.
...Хочеться...
дякую
