Дощ – він несе прохолоду, та свіжість. Дощ – це щось чисте та не занедбане, з ним легко і якось сумно… мені подобається дощ, він такий справжній та живий. Це щось таке, що не можна передати словами, це те, що й не треба поясняти. Він стікає краплинками води по вікні і в душі пробуджується щось неймовірне. Можна годинами сидіти на підвіконні й дивитися як йде дощ.
Весінніми короткими днями, в душі починає щось сиріти і це тобі не подобається, душа починає по трохи згортатися в маленьку трубку і з неї по трохи йде кров. Не така кров, як в тілі, ми її не бачимо, вона виливається у піснях, віршах у творах. Ти починаєш хворіти! Душа наповнюється журбою, і ти потрохи замикаєшся в собі. Журба…..
журбою зіллється усе тіло, вимокнуть ноги водою, руки стають як не твої, серце – не твоє, воно чуже, мозок з запізненням зчитує інформацію, в голові пробігає, щось на кшталт: «Ти людина яка нічого не може, ти як тупа істота без мозку, яка тільки може їсти і спати! Ти нічого не зробив у житті! Ти ніхто і звуть тебе ніяк!» ….це і є хвороба, хвороба душі. Тебе конає у тому, що ти може щось не правильно зробив, щось не так комусь сказав! Ти хробак!
Ти виглядаєш як сумний хробак!
Це нормально! Як тільки пройде осінь і наступить зима, тіло наллється живою водою
Файно…… Ти вже не хробак. Ти нормальна людина з нормальними потребами! Тобі хочеться ЖИТИ!
