І чого ти сумуєш, дружино,
Що я з фронту іще не прийшов,
Що не взяв ще на руку дитину,
І тебе до душі не згорнув.
Ти прости ті безсоннії ночі,
Коли ти все стоїш край вікна,
І чекаєш на звістку з пів-ночі,
Або навіть до світлого дня,
Та поспи ти, голубко єдина,
І синочка міцніше тримай,
А як виросте – скажеш сміливо,
Що Героєм твій батько стояв.
І за землю, за поле квіткове,
Де волошки і маки ростуть,
За майбутнє своєї держави,
І за тих, хто так вірить йому.
Бо як часто, прийшовши із фронту,
Із скаліченим станом душі,
Мусять тілом своїм доказати,
Що давно вже Герої вони!
Схаменіться, держава і влада,
І вклоніться низенько тому,
Хто сміливо ішов під ті гради,
Лиш тримаючи зброю просту.