Мої вірші, як сама доля
То змах крила, то вітер з поля.
То неба край, що так палає,
Немов те серце, що кипить
І від кохання аж згорає.
То сон в якому я дивлюсь
Та тільки там тебе не має.
Ти, немов, пташка, що летить
І в небі високо кружляє,
Своє гніздечко десь шукає.
Але прийдеш ти - я це знаю.
Душею просто відчуваю.
Не знаю ж, правда, я коли.
Може із запахом весни,
А може з краплею роси,
Що сріблом так на сонці грає
Коли природа оживає
Й розмай повсюди так гуляє,
Барвінок землю вистилає,
А весняне сонце небо обіймає
І так щебечуть солов’ї,
Що просто подих переймає.
Тоді й зустріну тебе я.
Назад грайливо озирнусь,
Підніму очі і втоплюсь
В блакиті тих твоїх очей.
Скільки ж недоспаних ночей
Мені та доля напророчить…
P.S.
Чим тобі, доле, не догодила,
Що крила мені ти так обпалила?
А як же далі я мушу летіти?
Без них же мені, просто не жити.
Буду у вітру сили просити,
Буду щодня Бога молити,
Щоб віру й надію мені Він вселив,
Що є потойбічний той рай неземний.
24.05.2015 р.
