На основі твору М.Коцюбинського «Intermezzо»
Струна натягнута, залишилось ще трохи,
Ще трохи і почуєш її луск.
Арфа заграє музику шалену
І лишить слухача свойого глузд.
Серце так б’ється, стукає і стука.
Слухач вже збожеволів в тім усім.
І його нерви рве з одного звука
Бажа забрати глузд його зовсім.
Він їде з міста, в глуш —село далеке.
Подалі від заліза й від людей.
Туди де долітають лиш лелеки.
Подалі від проблем і від браней.
Там йому другом стануть сонце й поле
Там він пізнає тишу у саду.
Там він почує пташки срібний голос,
Відчує легкість і розраду всю.
Там вся самотність стане йому другом.
Чорна кімната більше не лячить.
Побачить він людей із плугом,
Він зрозуміє — розум не кричить.
Так, стало легше, вже того немає.
Вже струни не напружені в припадку.
Це поле, сонце і пташки чудові
Переробили заново всю кладку.
Струни душі заграли так, як треба.
Арфа стоїть, чекаючи наказ.
Заграй же арфо ту рапсодію про небо!
Заграй все те, як злікував той час.
06.02.14.
