Десь глибоко в мені закопане коріння
Від прадідів-дідів передана любов
До тебе, рідна Україно-земле,
Не втомлююсь повторювати я знову, знову й знов.
Де б не була я, і де б я не ходила,
Та всі дороги ведуть до пр́итоків Дніпра.
Де Трубіж і Недра протікають,
Там пролягла стежина до рідного села.
Яку ж красу створила тут природа!
Немов та справжня фея-чарівниця.
Куди не глянь, усе милує око,
І трава зеленочуба і квітка-медуниця.
Ось ліс прадавній стоїть в тихій задумі,
Охоплений пергаментом небес.
До нього туляться озера ясноокі,
І відбивається у них пейзаж прекрасний весь..
Колише тихо вітер очерет із осокою,
Свою мелодію сюркочуть цвіркуни,
Лілеї зваблюють чарівною красою,
Так хочеться зірвати хоча б одну із них.
А далі- зелено-жовтим килимом стелиться діброва,
Їй ні кінця не видно, ані краю.
Кущі шипшини рожевіють пелюстками,
А ген-ген, в далині, Трубіж в'ється змією.
Серед розкішного такого буйноцвіту
Пройшло моє дитинство босоноге.
Де кетяги червоні горобини
Вплітала я в свої русяві, довгі коси.
Де б не була, і де б я не ходила
Та завжди серцем лину до рідного села,
Де Трубіж і Недра протікають,
Бо там ріднесенька матуся життя мені дала.
11.06.2015 р.
У нас з Вами багато спільного в цій безмежній любові до землі! 
