У великому садку, біля тину в холодку,
де цвітуть бузок й ромашки, там живе одна комашка.
У комашки все чудово, вся рідня її здорова,
є й маленькі комашата, та немає поруч тата.
Тато в них - великий жук. Він воює проти мух,
що відсидіти шматок хочуть тину і бузок.
Жук той високо літає, вдома рідко він буває,
і сумують комашата, адже люблять вони тата.
І сумує та комашка, і зітхає вона тяжко,
в небо дивиться частенько, не летить чи там рідненький?
Так минають дні за днями. Осінь знов не за горами.
Вже всі звикли потихеньку, й мухи не такі й страшненькі.
І здається всім - ще трішки!!! Переб'єм тим мухам ніжки!!!
І повернуться з війни всі чоловіки й сини!!!
Та ще мусимо чекати... А багато так сказати
хочеться, й нема кому. Хіба що вітру одному.
Вітер віднесе комашку десь далеко, де не важко.
Віднесе у інший сад й не поверне вже назад.
Буде в снах вона літати по садку. А вдома, в хаті,
буде вірити й чекати. А чого? Хто ж може знати...
Врешті, цей буремний час, дуже всіх змінив він нас:
і комашку, і людину, і дорослого, й дитину.
І не буде вороття в попереднє вже життя.
Та одне ми точно знаємо, дуже віримо й чекаємо,
що при́йде час, розквітнуть квіти, подорослішають діти,
будуть в мирі вони жити, будуть вірити й любити.
а так все казково починалося... неочікувані аналогії, сподобалося 
дякую 
