Рідне слово звучить так мелодійно,
Неначе ніжна посмішка дитини,
Немов яскравий сонячний промінчик,
Веселий зайчик, що сміється й плаче.
Стікають краплі сліз з його повік,
Коли людина юна серце закриває,
Коли ступає далі крізь життя,
Але про рідне слово забуває.
За мовою з мелодії чудної
Готові земні боги вічно йти.
Вони прекрасні, хоч мало знайомі,
Та варто їх мотиви полюбить.
Забути людям, все що є не наше,
Забути сльози, що лилися вік.
Любов до мови, вдячне її слово
Ще зможе припинити сущий гріх.
