|
Казка
Ми йшли один до одного в рожевий вечір, здавалося, літа. На мені була сукня кольору мальви, на ньому - як завжди щось оригінальне. Побачення на мосту. Мости і переходи, місця, де ми були перед вибором, як він часто говорив. Ми знаходилися не в місті і не в країні. За рожевим маревом, приємним для ока, була пустка. Тільки ми могли заповнити її своїми розмовами. В сюрреалістичних кольорах цього вечора височила над усім наполовину схована за горизонт жовта корона неіснуючого сонця. Мій годинник поспішав рівно на годину, його - на годину відставав, втім, ми синхронізували захід під себе.
- Привіт, маленька.
- Привіт, рідний! Добре, що тут можна тебе обійняти. Я скучила. Як твій настрій?
- Ну що за питання? Настрій, як м'ячик - скаче.
- Я так рада тебе бачити...
- Взаємно. Як там у тебе? Холодно?
- Зараз половині планети холодно, але в мене є обігрівач, хоча, звісно, він всю планету не врятує.
- Не врятує... От чорт! Вдягайся тепліше, пий чай. Що на тобі зараз?
- Не хвилюйся, будь ласка. На мені повно різноманітного теплого одягу. Окрім того, мене гріє бажання допомогти тобі здійснити твою мрію...
- Дякую, рідна.
- Тому я хотіла запитати тебе про дещо...
- Запитуй.
- Інфікуєш мене?
- Що?
- Інфікуй мене... собою.
- Мала, ти не знаєш, про що просиш! Це ж на все життя, скільки б їх у тебе не було! У кожному "заміщенні" в тебе буде залежність від мене.
- В мене і так залежність від тебе: прив'язаність крові, нервових закінчень, потрібний хімічний склад, мовою Шекспіра - це любов - від мого народження і до кінця всіх світів. Справа у тому, що так я зможу знаходити тебе в кожному новому "заміщенні" і допомагати, оберігати тебе. Це... Це...
- Що?...
- Це все рівно, що подарувати обручку з правом вибору для тебе. В світі коїться щось незрозуміле. Міста йдуть під землю, деякі вкриваються кригою. Довбане царство Снігової королеви. Поведінка людей змінилася. Може статися що завгодно. Тож це моя обітниця вірності, Серце.
Він нічого не сказав, тільки видихнув. Я намагалася вгадати, чи важкий це був подих, чи він виражав полегшення. Розкрив для мене долоні в нестерпних, засліплюючих, конаючих променях рожево-золотого заходу. Дивився як ніхто інший. Я піднесла руки до його долонь, і вперше за багато місяців в легкій літній сукні мені стало спекотно. Плавилася разом із сонцем. Гойдалася разом із небом, що теж гойдалося над мостом і під ним. Тремтіла. Була так близько, що відчувала його дихання і серцебиття. Його красиві руки, простягнуті до мене, обіцяли тепло і спокій, і щастя. Шкіра на одній з долонь, у самому її центрі, трохи піднялася та побілішала. Щось натягувало її, настирливо намагаючись вирватися назовні. Щось живе і гостре. Потім шкіра тріснула, розірвалася. З маленької дірочки з'явилася блискуча крапелька крові, а за нею на долоню витекла мікроскопічна сяюча "галактика". Його єство, його сутність, яка тепер мала потрапити в мою кров. Зі швидкістю комахи вірус, більше схожий на мерехтливий дорогоцінний ланцюжок, зроблений з кілець, де кожне кільце було планетою, Його окремою історією, намагався потрапити до моїх рук. Він допоміг, поклавши свої долоні у мої, і "галактика" ковзнула у праву руку. Гаряча, мов вугілля з пічки. Я зойкнула, коли відчула укол.
- Пробач.
Він вибачався за себе, за біль від проколотої плоті, хоча насправді цим вчинком виказував мені найвищу довіру і, сподіваюсь, любов.
Коли я оговталася, золотий "ланцюжок" вже зник в мені, лишивши ледь видимий шрам на руці.
- Спасибі. Я так довго шукала тебе і нарешті знайшла. Я належу тобі.
Ми обійнялися на секунду чи на вічність і стояли так із заплющеними очима аж поки не почали відчувати розрив часу. Сонце вже зайшло, з'ївши всі яскраві кольори.
- До наступної зустрічі, рідний.
- Добраніч, маленька. Не мерзни.
- Люблю тебе.
- Взаємно.
Я розплющила очі, побачивши київську з'ємну квартиру у густих сутінках, скутих морозом. Мерехтіла гірлянда. Монитор пристрою, що дозволяв переміщення на ментальному рівні, згас. "До завтра, Серце".
Ще більше втеплившись, ставши схожою на космонавта, я пішла на кухню робити чай. Чайник та обігрівач старалися з усіх сил. Градусник на вікні замерз і нічого не показував. Я знову увімкнула монітор із бажанням написати йому щось тепле, незважаючи на крижане пекло навкруги. Втім, не написала. Він і так вже був у моїй крові, в мені, в моїх думках. Я це відчувала, він це знав, а я знала, що таке справжнє пекло. Пекло - це коли без нього.
Лягаючи у ліжко, я клала пристрій поруч, на подушку, вимикаючи монітор. Засинаючи, раділа, що все-таки в Амстердамі, де зараз спить кохання мого життя, набагато краща погода.
Вночі, десь у годині 3-й, прийшло повідомлення для Герди. Для мене. Там побажання, адресоване тільки мені. Щасливою, я прочитаю його вранці. В темряві кімнати на моніторчику світиться ім'я відправника. Кай.
ID:
711092
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2017 13:20:30
© дата внесення змiн: 09.01.2017 13:23:12
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
