Не маю права говорити,
Але не можу і мовчать.
Слова, немов метеорити,
У серце зболене летять.
І тужить Україна рідна,
Виплакує свої жалі,
Бо йдуть за обрій люди гідні,
Стає безлюдно на землі.
Прощання змушують спинитись,
Торкнутись рідного плеча,
Пробачити і примиритись,
Бо час не жде, невпинний час.
Залікувати словом рану,
Байдужість в душу не пускать,
І не казати, як не стане:
«О, як же міг творить, писать!»
І стогне Україна тихо,
Осиротілії стежки.
І, мов мара, блукає лихо,
Волають сироти-книжки.
Та сопілки не затихають,
І міріади молитов…
Художнику, Вас вже немає,
Та залишається любов.
