Одного разу хтось мені сказав:
«Часи не ті...і безталанні люде...
Й давно пішов у забуття Кобзар,
Нема такого і уже не буде...»
Понурено зітхає песиміст,
Зівˊявши і втягнувши шию в плечі.
А хтось – дістане зранку чистий лист,
Й яскраві фарби, бо іще ж не вечір!
І відгукнуться ще нові пісні
В чиїйсь душі на кобзареве слово,
З зернятка проростуть нові вірші,
Бо сам Кобзар свою веде розмову!
І - з нами Він...бо Думки висота
Давно сягнула за межі планети.
І зоряні рядки плетуть вуста,
Бо сам Кобзар вручає естафету!
Здається, замовчали всі світи,
Всі музи, і мелодії, і струни...
Бо сам Кобзар, звертаючись «на ти»,
Відкрив тобі життя священні руни!
Й не осягти душі твоєй політ!
Та й права ми не маєм зупинятись...
Бо кобзаревий незгасимий слід
Спиняє день, щоб знов йому початись!
...По стежці тій ступаєм я і ти.
І, доля все ж божественна поета,
Бо подих затамовують світи,
Коли Кобзар вручає естафету!
"Бо подих затамовують світи,
Коли Кобзар вручає естафету!"
І ви гідно несете її! чудовий твір!І я вірю, що поезія буде завди і завжди буде потрібен людям і кобзар і інші прекрасні поети. Дякую за цей чудовий вірш!
дякую, Женю . 
всім під поетичним сонцем вистачить місця))))
