Як важко жити й бути в самоті,
Коли нема кому й слова сказати,
Коли живеш, неначе в пустирі,
І, крім кота, ніхто не йде до хати.
І то є правда, вірте ви мені.
Я прочитав про те в газеті,
Що є село на вкраїнській землі,
Котре колись сіяло й було в злеті.
А зараз все пусте, - і хати і двори.
Не чути крику, не речить скотина
І не побачиш ігор дітвори…
Така в селі страшна є там картина.
Та в трьох хатинах коротають вік
Старенькі люди, що колись трудились,
Хоч вже забули і рокам тих лік,
Як після вибуху вони лишились.
І так у двох хатах живуть
Діди із бабками своїми,
А он до третьої й не видно путь,
Через кущі і зарості кропиви.
Але живе старенька там одна
Й щось нишпорить щодня біля хатини.
Невже вона для всіх, для всіх чужа –
І для держави, родичів й дитини?...
Я не берусь судити, але жаль,
Що є ще в нас таке на цьому світі.
Хіба від міста величезна даль,
Щоби ті люди не були зігріті?
Я не вникав, бо хто я є такий,
(Мені самому вже восьмий десяток,)
Чи є у них хтось з родичів, дітей,
Але для влади цей розказ – завдаток…
2013 р.
вимирає село без війни
