(Тетяні Прозоровій (Танюші Одинцовій) присвячується)
В широкій мальовничій долині біля підніжжя високих гір притулилося невелике село. Це було дуже гарне село. Воно потопало в кучерявих яблуневих садках. Навколо села простяглися охайно оброблені ниви. Ось і зараз селяни ходили по полю і розсівали зерно, і відразу коні, що тягли декілька борін, заволочували його. Та раптом в центрі села почулися тривожні гулкі удари палкою об мідний лист. Громаду ззивали на сходку. Це відбувалося тільки у виняткових випадках. Тому селяни, кинувши всю роботу, поспішили на майдан. Там вже сидів на лавці голова громади дід Назар з довгою білою бородою і позаду нього хвилювався і гомонів натовп. Хоча рішення в громаді приймали голосуванням, але люди завжди вибирали голову громади, людину найстаршу, наймудрішу, з великим життєвим досвідом, і його слово в спірних випадках було остаточним. В селі голову громади не називали дідом Назаром, а звали просто Назаром. Підходили вже останні селяни. Назар встав, підняв руку і натовп притих.
- До нас прибув гонець з міста з дуже недоброю новиною. Послухаємо його.
Голова показав на чоловіка, що стояв поруч. Хоча його одежа в деяких місцях була порвана, видно було, що він з князівської дружини. Чоловік був виснажений. Він сказав:
- На наш край напали татаро-монголи. Їх тьма тьмуща. Вони захопили місто. Князівська дружина розбита.
При цих словах натовп охнув. Деякі жінки заголосили.
- Тихше, - крикнув голова. – слізьми горю не поможеш.
Гонець продовжував:
- Якщо хтось борониться, то села нелюди спалюють, і всіх вбивають. Якщо села їм покоряються, то однаково вони з села забирають здорових чоловіків і гарних жінок. На високих пагорбах виставляйте сторожові пости. При наближенні татар запалюйте вогнища, щоб дим попереджав людей. Тоді потрібно ховатися, тікати в гори, в ліс. Через два дні татари вже будуть тут.
Гонець сів на коня і поїхав далі в інші села. Селяни обступили голову і запитально дивилися на нього. Чутки про татар доходили в село ще раніше, ще два роки назад, та всі думали, що до них ця навала не дійде. Один тільки Назар на сході громади говорив:
- Я щось схоже на своєму віку вже бачив, коли мандрував в тих краях. Це дуже серйозно. Від них спасу немає. Ми навіть не встигнемо сховатися. А якщо навіть і сховаємося, то вони нас будуть виловлювати по одному. Тому потрібно діяти завчасно.
Він запропонував всьому селу, поки є ще час, перебратися жити на нове місце, в Межигір’я, яке являло собою впадину, невелику долину, оточену стрімкими горами і проваллями. Посередині долини було невеличке озерце. Туди не було дороги і про нього ніхто не знав. Від гір, що підступали до Межигір’я з долини, його відділяло стометрове стрімке провалля, яке називали Чортовим. Воно справді було страшним. Коли глянеш вниз, відразу паморочилася голова. Внизу клекотіла гірська річка, що вливалася в річку на долині. Лише в одному місці провалля звужувалося. Від нього на тій стороні обабіч стрімкої кам’янистої стіни велася ледь помітна стежинка і зникала за горою. В місці звуження провалля Назар запропонував побудувати місток для переходу людей і тварин. Але людям було дико кидати обжиті рідні місця, небезпека була далеко, і, можливо, не прийде в їх краї, і громада відмовилася переселятися. Назару ледве вдалося вговорити людей, щоб хоча б відправити в Межигір’я групу майстрів для побудови будинків і сараїв, щоб вони стояли там вже на всяк випадок, як запасний варіант. Сам особисто Назар багато часу проводив в Межигір’ї, перевозив туди потрібні речі: підводи, колеса, пилки, сокири, цвяхи, всякі інструменти, та інше, саджав фруктові дерева, робив розмітку для нових нив. Умовив навіть деякі сім’ї переселитися і жити там.
Тепер, дивлячись в стривожені очі односельчан, голова не став їм докоряти, та це вже і не потрібно було. Він чітко віддавав накази:
- Ми не повинні втрачати ні хвилини. Всі зараз швидко збираємося, забираємо з собою тільки необхідні речі, корів, речі грузимо на коней і вирушаємо через Чортове провалля в Межигір’я. Там нас ніхто не знайде. Жінки знову заголосили, а чоловіки глухо питали:
- А як же засіяні поля? Наші хати? Наші сади? Невже ми це все покинемо?
- Так, покинемо і тільки завдяки цьому врятуємося, - сказав твердо голова громади.
- А ти, Іване, ходи на Сіру кручу, - звернувся він до чорнявого високого парубка. - Нарубаєш купу гілок на вершині і будеш чатувати дорогу в наше село. Тут вона єдина, ніхто непомітно не зможе нею проїхати. Тільки замітиш чужих, відразу запалюй. Чоловіки, які будуть ще забирати з села останні речі, замітивши дим, матимуть змогу своєчасно втекти на конях. А сам пробирайся через ліс до Чортового провалля.
- Я з ним піду, - вихопилась Олеся, білява гарна дівчина з голубими очима. Назар кивнув головою в знак згоди, бо знав, що вони мають незабаром побратися.
Іван взяв дома в невеличку дорожню бисагу хліба, сала, сушеного м’яса, шкіряну торбу для води, заткнув сокирку за пояс, Олеся набрала в кошик тліючих вуглинок. Вони наділи міцні жуброві постоли і пішли до Сірої кручі. Вона круто піднімалася вгору над річкою за селом. Її гола вершина була покрита сірими каменюками і була видна навіть з Чортового провалля. Між сірими брилами каменів росли кущі, а трохи нижче густі дерева.
На вершині кручі Іван з Олесею назбирали велику купу сушняку. Потім Іван почав рубати гілки смереки і бука з листям, щоб при запалюванні вони давали густий дим, а Олеся таскала їх і клала зверху на сушняк. Коли вони впевнились, що купа хмизу достатньо велика, вони вилізли на велику камінну брилу, що була поряд, і сіли відпочити.
- Тут, напевно, будемо спостерігати. Дорога видна звідси дуже добре. Спостерігати будемо і разом, і по черзі, як вже вийде, - говорив Іван Олесі.
Під брилою у виїмці вони підтримували маленьке багаття, там повільно палахкотіли головешки, щоб в будь-який момент часу можна було їх взяти і підпалити купу хмизу.
Та пройшов день, пройшов другий і нічого на дорозі не було видно. Іван засумнівався, що татари пройдуть цією дорогою. Стояв кінець травня. Буяла яскрава свіжа зелень, цвіли квіти, гули джмелі. Олеся вплітала собі у волосся квітки, і сама була як квітка. Іван не міг нею намилуватися. Здавалося, у цьому раю ніщо не могло навіть передвіщати лихого, а тим більше трапитися. На третій день зранку Олеся спустилася з кручі до річки, щоб набрати води. Іван, напівлежачи на брилі, гриз травинку, і ліниво поглядав на дорогу. Здалеку вона повелася легким туманом і майже нічого вдалині не було видно. Та ось сонце розвіяло туман і Іван виразно на півдорозі до кручі побачив групу вершників. Вони повільно їхали, від основної групи раз по раз відокремлювалися по два, по три вершника, прочісували місцевість і знову приєднувалися до основної групи.
«Це чужі, це вони», - гарячково подумав Іван і скотився з брили. Він схопив кілька палаючих головешок і ткнув їх під край заготовленої купи гілок. Полум’я повилося по сухому листю і моху. Затріщав сушняк, і через хвилину на місці купи гуготіло і билося червоне полум’я, яке пожирало сирі гілки. Вгору піднявся великий стовп чорного диму. Іван подивився на дорогу, там теж замітили сигнальний дим і кілька груп вершників риссю направилися до кручі. «Де запропастилася Олеся?» – подумав Іван, і кинувся вниз до річки.
- Олесю! Олесю! – закричав він.
- Ау, Іване, я тута, - почув він голос Олесі зовсім близько. Вона вже підбігала до нього серед дерев.
- Татари! - крикнув Іван стривожено. - Направляються сюди. Потрібно втікати.
Олеся широко розкритими зляканими очима дивилася на нього і Іван дуже пожалкував, що взяв її на Сіру кручу. Вони побігли в одну сторону, потім в другу, але куди вони не потикалися, всюди бачили вершників і чули їх гортанні голоси. Круча була оточена. Тоді Іван прийняв рішення пробиратися скелями вздовж річки в сторону, протилежну від села. Але кругом на вершинах пагорбів вже стояли вершники. На скелях їх замітили і почали за ними гнатися. Іван з Олесею добігли до Білої скелі. Але татари на конях були куди швидшими. Вони оточили Білу скелю, спішилися, бо далі починалися гострі скелі, і почали поступово наближатися до хлопця з дівчиною. Хлопець з дівчиною вилізли на саму вершину Білої скелі. Вона являла собою плоский майданчик і потім круто, майже вертикально обривалася з великої висоти вниз, а там вирувала вода. Татари підходили до них все ближче і ближче. Вже були видні в них на головах гостроверхі шапки, причеплені до пояса криві шаблі, деякі тримали в руках луки, а деякі помахували арканами. Іноді вони стріляли з луків по них, але стріли або встромлювалися біля ніг, або пролітали мимо. Це зовсім не свідчило, що вони не могли влучно стріляти. Татаро-монголи були майстерними стрілками. Очевидно, їм був даний наказ взяти їх живими, очевидно, їм потрібен був провідник в цій місцевості, в цих незнайомих горах і лісах. Це в якісь мірі до сих пір спасало їм життя. Іван з Олесею відступили до самого краю обриву. Відступати далі було нікуди. На обличчях татар появилися посмішки і вони гортанно задеркотали: «Хар, хар», що означало: «Ходи сюди, ходи сюди».
- Слухай мене уважно, - прошепотів Іван Олесі. - Ти зараз набереш повні груди повітря, і ми стрибнемо вниз у вир. Ми не розіб’ємося, там глибоко. У воді ти не дихай, а відкрий очі, і будеш під водою лізти за мною по каменям, там під водою є вхід до печери, яка ведеться всередині скелі вгору вище поверхні води.
- Добре, - ледве губами ворухнула Олеся.
- Повертаємося лицем до води і стрибаємо, - проговорив Іван, і вони стрибнули у вир.
Татари оторопіли. Вони цього не чекали. Чимдуж підбігли до краю обриву і заглянули вниз. Глибоко внизу клекотів вир. Тільки двоє гордих білих лебедів злетіли з води в синє небо. Татари стріляли в них, але стріли до них не долітали. Татари довго дивилися у вир, але ніхто не виплив. Вони оббігли скелю, і слідкували за течією річки. Але виловили лише Олесин шарфик і Іванову безрукавку. Тоді вони посідали на коней і поїхали в напрямі до села.
Тим часом Іван з Олесею, тяжко віддихуючись, сиділи наполовину в воді, тримаючись за камені, в темній як ніч, тісній, слизькій печері. Очевидно, тут текла колись підземна річка і, напевно, крізь щілини в скелі сюди трішки поступало повітря, інакше вони задихнулись би. Іван шепотів Олесі на вухо, що цю печеру він виявив випадково, коли привчав себе переборювати страх. Для цього він ходив до Білої скелі і стрибав з неї у вир, привчав себе затамовувати дихання і довго бути під водою. Хто тоді знав, що так йому тепер все пригодиться. Просидівши в печері більше двох годин і добряче змерзнувши, вони тим же самим шляхом вибралися з печери, обережно оглянулися. Нікого не було. Татари вже давно забралися звідси. Забившись в щілину між скелями, вони відігрілися і обсушилися на сонці. Потім пробралися, весь час ховаючись за дерева, до дороги, перебігли її і заглибились в гори, в рятівний реліктовий ліс.
В лісі темно-зелені корони смерек нависали над землею, створюючи начебто вечірні сумерки. Густа папороть сягала до грудей. Ліани дикого пахучого хмелю обвивали колючу ожину і величезні коріння повалених бурею, відживших свій вік, старих дерев. Повітря було заповнене густим запахом хвої, прілого листя і перехоплювало дух. Йти було важко, але безпечно. Татари сюди навіть і не потикалися. Вони не любили ліс і гори. Татари - це степові люди.
Стовп чорного диму побачили навіть біля Чортового провалля. Селяни стояли біля містка, дивилися на дим і розуміли, татари вже біля Сірої кручі. Через годину прибули на конях останні чоловіки, що забирали в селі рештки речей. Обережно перевели містком коней, і сказали, що з вершин пагорбів вони бачили, що деякі їх хати з краю села вже горять. Очевидно, татари розлютившись, що в селі вже нікого не застали, запалили село. Назар востаннє запитав, чи всі прибули. Хтось сказав, що Івана з Олесею немає. Назар зітхнув, проказавши, що надія вмирає останньою, наказав кільком хлопцям взяти міцні канати, мотузяну драбину і замаскуватися в гущавині, щоб їх не виявили, коли раптом навідаються татари, і щоб чекали Івана з Олесею біля провалля кілька діб. Потім Назар наказав рубати місток. Він з гуркотом звалився в провалля. Дороги назад вже не було.
Три дні добиралися Іван з Олесею до Чортового провалля. Їсти не було що. Іноді Іван натрапляв на білчине дупло, тоді він вилазив на дерево і набирав з дупла в пазуху ліщинових горішків. Іноді з гнізд вибирав пташині яйця. Це було мало, але якось тримало. Навіть жували по дорозі білі гриби. Нарешті добралися вони до провалля. Олеся глянула, і в неї похололо на серці. Містка через провалля не було. Як вони переберуться? Тоді Іван крикнув на всякий випадок:
- Агов, хлопці! Є хто тут?
З протилежної сторони провалля з гущавини озвалися голоси:
- Ми тут, Іване!
Зі схованки вийшло четверо хлопців. В руках у них були мотки канатів і мотузяна драбина з дощатими перекладинками. Вони перекинули через провалля драбину та канати. Іван закріпив кінець драбини за дерево, канатом обв’язав за пояс Олесю і сказав їй:
- Коли будеш повзти драбиною, вниз не дивися.
Олеся чіпляючись ногами і руками за перекладинки драбини, повзла, хлопці тягнули її ще за канат, і вона щасливо перебралася на той бік. Іван, так як Олеся, перебратися не міг, тому що драбину потрібно було відчепити, щоб її ніхто не бачив. Іван відчепив драбину, і хлопці перетягнули її до себе. Тоді він обв’язав себе міцно канатом, взяв гнучку жердину. Хлопці надійно закріпили другий кінець каната на своїй стороні, і Іван стрибнув у провалля. Олеся охнула. Долітаючи до протилежної стіни, Іван вперся в неї жердиною, жердина зігнулася пополам, не витримала, зламалася, але все таки основний удар прийняла на себе. Потім Іван ще додатково спружинив ногами об стіну і загойдався над безоднею. Хлопці швидко витягнули його нагору. Олеся обняла Івана, а хлопці плескали його по плечах.
Хлопці розповідали, що п’ятеро татар таки навідалися до Чортового провалля. Очевидно, це були розвідники. Їх привели сюди сліди. Один навіть зліз з коня, щоб уважно все роздивитися. Але раптом зі скелі. що нависла гострим виступом над проваллям, зірвалася масивна камінна брила. Пролітаючи, вона по дорозі зачепила скелю, і відбила ще декілька каменів. Вся ця маса зі страшним гуркотом пронеслася мимо переляканих татар, ледве їх не зачепивши, і понеслася далі в провалля, крушачи все на своєму шляху. Татари з криками: «Шайтан! Шайтан!» помчалися від провалля і більше їх тут ніхто не бачив.
Звістка, що Іван і Олеся вернулися живими і неушкодженими, миттєво облетіла село. Всі селяни висипали на вулицю. Мами, плачучи, обнімали і цілували Івана та Олесю, чоловіки радісно посміхалися, а Назар, сидячи на лавці, задоволено погладжував свою розкішну білу бороду.
ID:
752641
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.09.2017 09:29:07
© дата внесення змiн: 28.09.2017 13:22:26
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Яке чудове оповідання! зі щасливим кінцем! Гарно написано - зачиталася! 
Майстерно пишете... 
Браво Вам!!! 
