Вона, мов промінь сонця ясний,
Який іскриться на губах,
Неначе блиск зірок прекрасний,
Котрий палахкотить в очах.
Немов м’яка хмаринка в висі,
Що легко, плавненько пливе,
Як миле пташеня, що в стрісі
Собі гніздечко дбало в’є.
Мов теплий вітру поцілунок,
Що нáскрізь тéбе просяка,
Значний природи подарунок,
Ласкавий дотик пелюстка.
Дзвінкий маляти плач − то голос,
А шум струмка − чарівний сміх,
Волосся довге її − колос,
Який людей годує всіх.
Її вабний, манливий запах −
Тендітних квіток аромат,
Її долоні − листка лапа,
Що пригорта на весь захват.
Моря широкі, бистрі ріки −
Плачливі сльози то жалкі
За тими, хто поліг навіки
За правду, волю, честь палкі.
Просторий обшир − її погляд,
Що спокуша в красі своїй,
Що сполучає наш світогляд
З умом, чуттям, здійманням мрій.
Розлогий степ − то її спина −
Опора вірная землі,
Залита рум’янцéм калина −
Уста виразнії її.
А стан душі її чуткої −
Уроча пісня солов’я,
Що розливається луною
І все довкола оживля.
Вона веде мене з собою
У неокраю далечінь,
Де делікатно я рукою
Торкаю неба голубінь.
Чутливі струни мого серця
Любесенько перебира,
Що струмінь слів фонтаном ллється,
Наповнених тепла, добра.
І вся вона така вродлива,
Що й за життя не описать!
Її потужна вражень злива
В полон бажа мене забрать.
Євген Ковальчук, 2009 р.
