Запалю лампадку у вечірній тиші,
Від думок мороз по шкірі знов...
Чи бувають муки в білім світі гірші?!
Тридцять третій.... стигне в жилах кров...
Бачу знову кадри на телеекрані
Мучні всі там на одне лице...
Не сприймає розум... глузд на тонкій грані!
Господи, як міг світ допустити це?!
Благодатні землі, люди працьовиті,
Хлібороби з пращурів дідів,
Ниви плодородні рясно потом вмиті,
Дздвін налитих хлібних колосків.
Гуркотять обози. Їдуть комісари...
Смерть голодну у село везуть...
Потемніли з горя в небесах стожари,
На дорозі тіло вОрони клюють...
За столом порожнім діти блідолиці ,
Животи опухлі і ледь - ледь живі....
А у столнім граді, у Москві столиці,
Вирок ураїнцям пишуть лже вожді.
Вирватись із пастки смерті неможливо,
Скрізь заград загони...Замкнуте кільце...
Господи помилуй! Знать мені важливо,
Як могла Європа допустити це?!
Ще темніший вечір, і думки болючі,
У журі - скорботі вогники лампад,
Ви пробачте світу українські мучні,
Плаче разом з нами гірко листопад.