Писатиму про лободу.
Не ту, яка дає концерти.
А про бур'ян, просту траву,
Що рятувала люд від смерті
В голодний час. Та не сама,
Руками зірвана святими.
Та по порядку. Давнина.
Було це в древнім граді Кия.
Чернець там жив.
Прохором звався.
Смиренним і убогим був.
На все земне не спокушався.
Зривав для хліба лободу.
І сік зело оте дрібненько,
Поживу з нього випікав.
Молився в Лаврі він тихенько.
Допоки голод не настав.
За бідний люд боліло серце.
Прохор чим міг, тим помагав.
Робив хлібці зелені. Все це,
Благословивши, роздавав.
Та бур'янова дивна страва
Була солодкою, мов мед.
Життя киянам рятувала.
Так лобода долала смерть.
Один монах собі тихенько
Хлібець Прохоровий узяв.
Йому гірчило неслабенько.
Так Бог за гріх того карав.
Тож вибачатись довелося.
Про диво вже й ігумен знав:
Із рук Прохора - хліб солодкий.
Інакше гіркість сильну мав.
А ще тоді часи настали,
Що сіль була у дефіциті.
Прохор тоді за діло взявся:
Із попелу її робити.
І знову йшли до нього люди.
Монах сіль щедро роздавав.
Торговці вишкірили зуби.
Сам князь ту сіль конфіскував.
В дворах князівських - знову попіл.
За двір прибрали - знову сіль.
Так Святополк дійшов - що Прохор,
Монах незвичний, а святий.
І шанував його відтоді.
Між ними дружба повелась.
Простий чернець і воєвода.
Прохор Лободник й руський князь.
Монах молився. Виграв битву
Із ворогами Святополк.
Велика сила у молитви.
Бо праведників чує Бог.
Прохор помер. Сам князь в могилу
Його з скорботою поклав.
Життя таке благочестиве:
Молитва й диво добрих справ.
