Коли падає на землю листя останнє –
Так Осінь велично іде на відпочинок,
Я знову пригадую наше бажання
Спокійно сприймати навіть підлий вчинок.
Та наше бажання, як тепер з’ясувалось,
Нагло щезле, немов та бігла примара:
Ти не здатна промовити: «Вина! Каюсь!»
Для тебе є звичним підступність удару.
А я? Ніби від зради в лісі сховався,
От і тиняюсь між деревами болю
Та не жалію, що з тобою кохався,
І не сварюся на примху гіркої Долі.
Буває, як це не дивне, мені здається,
Що десь поряд на мене розрада чекає…
Посміхаюсь: «Старий, а коханню сміється!»
Прикро: в мені молода уява ще грає.
01.12.2017
К.
