Вінок Купальський в темнім лісі
Згубила, мабуть, доля на дарма…
У папоротнику влучно заховавши,
Кохання Квітку так і не знайшла.
Батьки мене знайшли тоді, напевно,
Мабуть такий від Неба жарт:
В цю Ніч прийти у світ, на Землю –
Такий от мій життєвий фарт…
Можливо, я чомусь і не шукала –
А чи Вінок Кохання мені доля не дала,
А що, якщо це лиш тому насправді,
Що Цвітом Папороті я сама була…?
Мені вінками вже не уквітчатись –
Сплили давно в долини ті річки,
Де можна щастя й долю виглядати,
У мрії нові ще вплітаючи стрічки…
Вінок Весільний гідно відносила
Та на Престол Церковний віддала,
Хоч Небо щастям справді обділило,
Та наказало: «Йди життям одна!»
Вінок Різдвяний готуватиму щороку,
А поминальний на могили віднесу,
Щоб син й батько були оберегом –
Мою глушили, щоб мелодію сумну…
Вінок Безсмертя я плету ділами,
На ньому свічка, догораючи коптить,
Мій крик душі, сплітаючись словами,
В сумні пісні вкладатись не спішить…
Ще не один сплету Вінок Надії,
Де Віра і Любов вквітчають світ,
Щоб не спливати у глухі глибини,
Якщо й короткий накує зозуля вік…
Лишень би довше справді не тонули
Мої думки в бездонній глибині,
Щоб Ангели мене постійно чули
Коли й душа уже не буде на землі…
6.07.2018
#поезія_Іванна_Осос
дякую за оцінку
