В день, коли Господь завершив створення землі,
І горнила розігріли долі ковалі,
Оселились тварі в світі й homo, чоловік,
Та забув Всевишній дати кожному свій вік.
Перед тим, як йти на небо, то усіх зібрав
І десятками ділити усім роки став.
Чоловіку двадцять зміряв, більше не утнув.
«Мало...» - чоловік подумав, та лишень зітхнув.
«От коневі сорок буде, він таки міцніш!»
«Сорок років у неволі, з плугом - та й під ніж?
Змилуй, Боже, хоч на двадцять віку вкороти,
Половину дай людині - він не супроти»
Бог погодився, корову ставить на поміст:
«Тобі - сорок, бо велика й довжелезний хвіст»
«Як це? Сорок років смикать будуть за цицьки?
Не потрібні мені, Боже, ці важкі роки.
Стачить двадцять. Чоловіку решту віддавай»
Знов бере собі людина - більше все ж, нехай.
А собаці Бог відміряв тридцять славних літ.
Тихо скавучить собака жалісний одвіт:
«Половини мені стане псиного життя,
А п’ятнадцять хай господар ставить до пуття»
Знов Творець зробив, як просять, а тоді коту
Нарікає двадцять років, та на щедрість ту
Плаче кіт і десять просить, щоб ловить мишей,
А той лишок щоб людині доточить іще.
«Що ж, отак тому й бувати» - й тут згодився Бог,
Зачинив з роками скриню, в свій вернувсь чертог,
Щоб спокійно з неба править всім земним буттям -
Як схотіли - будуть мати так, без вороття.
Ось живе людина двадцять років без турбот,
Як належить їй, по-людськи, ну а далі от
Двадцять літ важких, конячих, з цуглями* в зубах:
Дім, сім‘я, робота, дача - ледь не з‘їде дах.
Ну, а потім від корови двадцять «дійних» літ
З чоловіка гроші тягне весь набутий «цвіт»:
Діти, невістки з зятями, ще й онуків віз -
Всіх годуй, допоки в псяче ще життя не вліз.
Далі від собаки роки - хату стерегти
І онуків на подвір‘ї бавить-берегти.
А потому вже й котячих літ надходить час,
Тут - як вийде: хтось погладить чи під дупу дасть...
*цуглі - вудила
Клас! Донька переводить вік кошеняти на людський - множить на сім. Тримісячному котику виходить два роки. Якби коти жили 40 людських, були б вони "homo" і нам під дупу давали)), та це я відійшла від теми твору...
Гарно - і сама притча, і подача
хм... коти... та вони і так вміють нас добряче «попускати». чуття у них просто відмінне. у нас коти лишень сусідські, але на спільному подвір‘ї ми всі - родина, тож котиська добре знають, в якому настрої я з хати виходжу - або біжать прлащитись, або втікають під поріг )))) дякую, Ірино
- декому лисячі роки добавив... і т.д.
