|
Бачу, до вас мені дуууже далеко...
Цвенькати вмієте ви прехорошою
диво-балачкою чи діялектом,
рідні кияни, брати... Перепрошую!
Ось нашорошую пильно, терпляче,
ніби старий корабель перед трощею,
кріпко напружене вухо теляче:
«Що ви сказали? Куди? Перепрошую?»
Вклякли безсилі да вінчі та босхи:
як зобразити мій погляд розгублений?
Б’ються об говір рязансько-тамбовський,
мов напівдохлі карасики, губи...
Міряю поглядом хитро, лукаво
кожне єство, що чужим припорошене,
кожне байстря, що живе за лекалом.
Дурня вдаю: «Як, як, як? Перепрошую?»
Чи не *** я? Чи не паршивець?
Ніби проблем як таких і немає.
Губи, скількох ви у дурні пошили
«в нашей странє, гдє і так панімают»?
Звідки проклюнулась вдача загорда?
Де толерантне, м’яке сокотіння?
Де мовчазна і впокорена згода?
Н@волоч. П@дло. Тварюка. Скотина.
Ні. Певно, думають, я – «ґалічанін».
Південь. Чи мовою степ їм духмяніє?
Тхне кавунами хіба, калачами.
Інше – фантом, патологія, манія.
Тішуся: врешті, киянку, киянина
перепрошито, на мить огорошено.
Мова, допіру іще окаянна,
скресла! І все – завдяки «перепрошую».
© Сашко Обрій.
ID:
804748
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 28.08.2018 22:59:58
© дата внесення змiн: 28.08.2018 22:59:58
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
