Розплющила очі і замилувалася незрозумілими узорами мережива. Воно було скрізь: вгорі куди кинеш оком та з боків. Поступово крізь прозорі викрутаси почали вимальовуватися дивні величезні квіти, чи не квіти, все рівно вони були велетенські, страшні і цікаві. З нізвідки з’явилися красиві, барвисті, ні на що не схожі істоти. Вони кружляли над мереживом, наче танцювали свій химерний танець. Жовте, червоне, чорне все мерехтіло, переливалося і ще дужче мене лякало. Я не могла цього терпіти далі і голосно закричала.
Миттєво крізь мережані візерунки проглянулося, близьке, рідне добре і усміхнене обличчя. Це – мама. Вона відхилила в бік жовту голову соняшника, цим дуже злякала метеликів, які зачаровані квітами прозорої накидки літали над візочком, у якому була я. Мама взяла мене на руки щоб заспокоїти і вмить переді мною відкрився небачений до цього краєвид. Ряд таких же круглих соняхів, в кінці ряду стояла спершись на лопату старенька бабуся Катя, далі біла і величезна хата з вікном посередині, з зеленим дахом, а кругом город мерехтів різними відтінками літніх кольорів.
Це був мій перший спогад. Я й не здогадувалась, що немовлята в перший місяць свого життя можуть щось запам’ятати, але коли я років у чотири розповіла мамі цю історію, то виявилося, що я дійсно колись спала на городі під соняхами у візочку, коли прабабуся з мамою копали картоплю.
Ось так все і почалося.
цікаво написали. так кольорово- яскраво і красиво. як воно так зафільмувалося в пам'яті? світло пишете. тепло. з добротою. простенько. доступно і щиро.