Коли ми повернулися з моря, вдома чекав мене сюрприз – новенький велосипед. Новий, блискучий, оранжевий велосипед «Аист», який тато купив напередодні, склав його, змазав деталі мастилом, накачав колеса, чекав мене.
Та була одна проблемка, я не вміла їздити на справжньому велосипеді. Раніше в мене був триколісний, та я з нього давно виросла і рік чекала, поки куплять велосипед.
З ранку до ночі я освоювала особливості велопереміщень. Вздовж і впоперек я їздила по вигонці біля Булавинців. Падала десятки разів, позбивала лікті та коліна, а раз навіть перелетіла через руль. Додому йшла, як з війни: побита, втомлена, але щаслива, що майже навчилася їздити.
З появою велосипеда в мене розширився кругозір та відкрилися нові можливості. На своєму двоколісному помічнику я їздила в магазин, до подруг, розвозила записки учасникам вокального ансамблю «Мрія» з запрошенням на репетицію. Пам’ятаю як після одного з випадкових приземлень почав тріщати і стукати щиток об цеп. Коли я їхала – було чути далеко, а попереду, ще десяток запрошень. Дядьо Гриша Прицупин почув що у велосипедистки проблеми і швидко виправив ситуацію. Щось там відгинав, прикручував, одним словом – відремонтував.
З велосипедом відгонила череду на вигін, час від часу їздила до березняка попід дітдомовським ставком.
Пізніше цим же велосипедом їздила з бабусею в Остапівку, з дідусем у Варву (до Плетених на храм), з мамою в Світличне до дідуся і бабусі. За багато років відбулося багато цікавих пригод у які я потрапляла разом зі своїм велосипедом.
мабуть у кожного з нас є життєва історія пов'язана з велосипедом.Я аж згадала як колись під рамою каталась на бабусиному ровері.Дякую вам,дуже гарно і життєво написано
