Щоліта скільки себе пам’ятаю, на полі сапували буряки. Бабуся працювала в ланці і їй обов’язково наділяли певну кількість рядків через все поле. Мамі, як бюджетному працівнику добровільно-примусово, теж накидали бурякові сотки. Одного разу мама добровільно взяла два гектари і у вільний від роботи час обробляла. Інколи допомагати їздили машиною всі, навіть мені маленьку сапу зробили, спеціально в буряки. У інший час двічі на день возив сапувальниць автобусом дід Кадук. Майже повен автобус жінок із сапами займали рядки і йшли в інший край поля знищуючи бур’ян. Я теж їздила в буряки з мамою.
Одного разу у вихідний я прокинулася і побачила що дома нікого немає крім старенької бабусі Каті. Вона мені сказала, що наші в буряках. Дуже я ображалася що мене лишили вдома, я б хоч трішки, але ж допомогла б матусі й татусеві, бабусі й дідусеві сапувать буряки. І я вирішила їхати до них велосипедом. Прив’язала дротом сапу до багажника і сідла та й поїхала. Та річ у тім, що я пам’ятала де були буряки минулого року, тому і поїхала на Поділ. Де раніше були буряки - росла пшениця, біля табору де були буряки позаминулого року – ріс горох. Де їх шукати я не знала, та хтось мені підказав, що цього року буряки в «сімнадцятому».
Через все село за загребельський міст, по Калиновицькому шляху в бік Шабарки поїхала я щоб знайти своїх сапувальників. Там пізнала нашу білу машину, лишила біля неї велосипед, а сама пішла до своїх по полю щоб допомогти і швидше досапувати площу. Своїм вчинком я дуже здивувала родичів, та їм було приємно, що в них така помічниця.
Зазнали цієї розкоші і ми, вчителі: відбувши уроки, або в неділю, шкільний автобус віз нас на безмежні простори бурякових ланів, де ми - свідомий прошарок суспільства, безкоштовно, але з піснями і ентузіазмом, поповнювали засіки Батьківщини білим золотом!
