Прокидаюсь, живу, розпочну новий день.
Новий день розпочну. Помолюся до Бога.
Стоголоса печале священних натхнень ‒
Моє любе життя ‒ несказанна тривого,
Як чужий записник, відкриваю тебе
І старанно читаю, боюся читати.
Чи вже впише хоч щось туди Бог мій тепер?
О, як легко згоріти і важко згорати…
В океані життя ‒ я малий корабель,
І дорога далека й невтішні прогнози.
Припливу до ще досі незнаних земель,
Де на травах чужих діамантові роси.
І які автохтони ридають отут?
І чому їхні сльози вже росами стали?
Автохтони надій у цих землях, мабуть,
Що в надії жили, без її не вмирали.
То для чого я плачу? Який результат?
В моїм затишку рук ‒ діамантові роси.
Автохтонам надій я давно уже брат
І дитячі в дитинстві залишу я сльози.
Розпочну новий день: прокидаюсь, живу,
Щирим сміхом печаль і тривоги розвію.
Упадуть на печалі ‒ осінню траву ‒
Діамантові роси надії.
(с)
