ТАКІ ЧАСИ НАСТАЛИ...
Прокинувся посеред ночі зненацька, ніби від добрячого штурхана. Дивився у суцільну темряву кімнати і ніяк не міг прийти до тями. За вікном чорна осіння ніч б'ється в шибки скрюченими голими гілками старезної груші, простуджений волоцюга-вітер тужливо виє по-звірячому, раз-пораз шарпаючи розірвану поліетиленову плівку на рамі сусідського балкону.
Дивлячись у суцільну темряву кімнати, Віктор намагався прогнати із свідомості неприємний моторошний сон. Наче вже і прокинувся остаточно, сон випаровується у безвість і тільки єдине слово вперто не йде, крутиться й крутиться в голові, чим далі, тим гучніше і виразніше:
“Безробітний! Безробітний! Ти — безробітний!”
Він хоче крикнути: - “Ні! Це неправда!” Та натомість розбуджена свідомість тихо, але твердо підказує: -” Правда. Це правда!” Адже у відділі кадрів величезного машинобудівного заводу, де ось уже більше десяти років відпрацював інженером-конструктором, під розпис віддали трудову книжку з лаконічним записом “звільнений за скороченням штатів”.
- Звертайтеся до фонду зайнятості, там вам запропонують роботу, - мляво промовила інспектор відділу і завчено звернулася до наступного в черзі: - Ваше прізвище?
Ішов по території заводу, як по цвинтарю. Ще рік тому тут кипіло життя: у цехах дзвеніло, гупало, дзижчало, виблискувало електрозваркою, по дорогах снували електрокари, автонавантажувачі, машини. Зараз пусто і тихо. Наче якась страшна хвороба спустошила, обезкровила і зупинила гігант вітчизняного автомобілебудування.
У фонді зайнятості стояло в черзі безліч таких, як він, спеціалістів з вищою освітою, різних за віком, фахом, сімейним станом, звичками і вподобаннями, але з однаковим похмурим, пригніченим, наче аж скорботним виразом облич.
Нарешті втомлена працівниця, швидко переглянувши подані Віктором документи, не підводячи очей, промовила:
-Для вас, на жаль, роботи немає. Пройдіть, будь ласка, до сусіднього столу, там вам оформлять статус безробітного. На протязі року будете отримувати допомогу, тож кожного місяця ви повинні у нас відмічатися. За цей час, думаю, знайдемо для вас підходящу роботу, - стандартно усміхалася інспектор фонду зайнятості.
- Значить, це не сон! - аж застогнав від безсилого відчаю. - Я — безробітний. Чому я?! Адже на “відмінно” закінчив дев'ять класів школи, з червоними дипломами технікум і інститут. Батьки, маючи вищу освіту і все життя відпрацювавши у промисловості, вважали що висококваліфікованим спеціалістом зможу стати лише тоді, коли освою виробництво з “азів”. Тому і почав з робітничих професій — працював різальником металу, слюсарем механоскладальних робіт, а потім гравірувальником з виготовлення високоточних кліше. І вже потім пішов на інженерну посаду.
Але все це було важливо і потрібно в іншій країні, в іншому житті.
Зітхнувши, повернувся на другий бік, стулив повіки. Але сон не йшов, натомість виринула і почала крутитися в голові звична думка:
- “Що робити? Що робити? Що робити?”
Кожного дня із самого ранку вона займала панівне місце у його свідомості, витісняючи всі інші думки, бажання, прагнення. Вона чекала відповіді, рішення, і Віктор уже не раз намагався знайти надійне і чесне джерело постійного заробітку, але марно.
Спочатку спробував організувати своє “мале підприємство”, вклав туди всі заощадження, але через рік вправні нечисті на руку конкуренти довели його до банкрутства і “проковтнули”. Спасибі, що хоч боргів не виставили! Попробував працювати підсобником на будівництві, надсаджувався з ранку до ночі, а як прийшов час розрахунків — заплатили копійки, а на вимогу віддати те, що обіцяли, ще й пригрозили розправою десь у темному кутку. Так і довелося принизливо змовчати і змиритися. Бо зголосився працювати без офіційного оформлення, без запису в трудову книжку, під “чесне слово” прораба будівельної мафії.
Там всі так працювали, інакше на роботу не приймали.
Кожного тижня Віктор купував газетку з об'явами, але підходящої роботи ніхто не пропонував. Брався за все, що міг, навіть розкидати гній на городі у сільського дядька, за що той розрахувався чесно, але не грошима, а картоплею, буряками, шматком сала і трилітровою банкою молока. Спасибі й за те, хоч діти голодні не сиділи. Але ж чимось треба і за квартиру платити, і в магазинах, на транспорті, і ще інші платежі. В місті куди не ступиш — кругом потрібні гроші.
Раніше хоч дружині, економісту на швейній фабриці, платили грошима, а останнім часом і там скрута — розраховуються товаром — халатами, платтями, блузками. Мовляв, продасте і виручите зарплатню, бо везуть товари з Польщі, Турції, Китаю, своє, українське не витримує конкуренції. Тож, на фабриці справи кепські, ось-ось зовсім закриють.
А підступна думка, мабуть відпочивши, знову закрутилася, як платівка в програвачеві: - “Що робити? Що робити? Що робити?”
- Та годі вже! Пішла геть! - розлютився Віктор. - Ось, завтра напишу об'яви і розклею по місту, де тільки зможу. Я ж таки маю робітничі професії, може хто відозветься! - І, заспокоївши конкретною обіцянкою настирливу думку, нарешті заснув.
Вранці сів писати об'яву. Виявилося, що це не така вже й проста справа. Засмітивши усю підлогу біля столу пожмаканими папірцями, нарешті відредагував текст:
“Шукаю роботу. Маю професії: різальника металу, слюсаря, гравірувальника. Вік 35 років, сімейний, без шкідливих звичок” Помізкувавши і трохи посумнівавшись, таки наважився і дописав ще “будівельника” і “ювеліра” (бо подумав, що як уміє гравірувати на чорних металах, то на золоті чи сріблі зможе, без проблем. А ювелірні майстерні останнім часом ростуть, мов гриби після дощу).
Перечитавши декілька разів, написав десятка зо два таких об'яв, вказавши контактний телефон сусідів, з якими домовився і які дозволяли в разі потреби користуватися, бо свого у Віктора не було. Пішки пройшовши майже пів-міста і розклеївши об'яви на зупинках транспорту і на стовбах у людних місцях, з нетерпінням чекав, коли ж сусід покличе до телефону.
Пройшло більше тижня, Віктор уже і не сподівався, аж раптом сусід нетерпляче подзвонив і навіть застукав у двері:
- Вітю! Бігом! Там тебе питають!
Чоловічий голос у слухавці був неприємно-хрипкий:
- Я по оголошенню. Ви ювелір? Є робота для вас. Треба зустрітися особисто. Де вам спідручніше?
- Біля Палацу культури, я тут живу поряд!
- Гаразд. На сходинках. Буду хвилин через п'ятнадцять.
Поклавши слухавку, Віктор засумнівався, чомусь дуже підозрілим видався голос незнайомця. Але відігнавши тривожні передчуття, через п'ять хвилин був на призначеному місці. Нервово, швидким кроком майже бігав по сходинках. Поступово, трохи заспокоївшись, почав прискіпливо вивчати поглядом усіх чоловіків, що проходили повз. Чекати довелося десь із півгодини. Нарешті здаля помітив пристойно вдягненого високого худорлявого чолов'ягу, що пильно вдивлявся у бік “Палацу культури”.
- Добридень. Мабуть мене чекаєте? - приязно усміхнувся той, підходячи до Віктора і подаючи руку для привітання. - Це ж ви давали оголошення?
- Так, - промовив непевно, бо аж здригнувся від хрипкого неприємного голосу, і мимоволі глянув на руку незнайомця. Вона була чиста, без татуювань, з акуратно підстриженими нігтями. І це миттю заспокоїло підозри Віктора.
Але мабуть незнайомець щось відчув, бо усміхнувшись, промовив:
- Застудився. Ніяк не увійду в норму. Із Тюмені приїхав, із тресту “Тюменьгазбуд”. Будемо знайомі, я — Михайло Семенович. Організація наша солідна і перспективна. Зараз керівництво вирішило викупити літню базу відпочинку вашого автозаводу — “Зелену діброву”.
“Мабуть зовсім кепські справи на заводі, ось і “Зелена діброва” йде, як ото кажуть, “з молотка”, - сумно подумав Віктор, а вголос бадьоро проголосив:
- А я — Віктор. Знаю “Зелену діброву”. Гарна місцина. Відпочивав там декілька разів із сім'єю, бо працював на автозаводі.
- Так, гарна, - підхопив незнайомець. - А буде взагалі “родзинка”. Наша організація планує збудувати там капітальні корпуси, де цілорічно зможуть відпочивати робітники з “суворої Півночі”. А ще всілякі інші об'єкти інфраструктури — атракціони, зимовий басейн, магазини, стадіон і культурні заклади, де можна подивитися кіно, концерти знаменитостей, організувати танці, тощо.
Усьому обслуговуючому персоналу платити будемо по Тюменським розцінкам.
Але перш ніж прийняти на роботу, кожного претендента будемо перевіряти. Ви ж розумієте, люди будуть приїжджати не бідні, тож спокус багато. Тому треба підбирати людей абсолютно чесних, щоб ніяких плям не було у біографіях. Я вже не кажу про судимості.
Михайло Семенович говорив і говорив, час від часу поглядаючи на Віктора сторожки'м уважним поглядом, а той зачаровано слухав уявляючи, який “Рай земний” виросте, наче казка, на місці занедбаної “Зеленої діброви” з декількома дерев'яними павільйончиками, збудованими “за царя Панька”.
- А ще ми плануємо відкрити там ювелірну майстерню і кіоск з продажу ювелірних прикрас. У нас люди заробляють гарно, тож купуватимуть залюбки. Ось мене і відрядили сюди для вирішення багатьох питань, у тому числі кадрових. Я відчуваю, що ви, Вікторе, людина порядна і підходите нам. Але хотілося б побачити зразки вашої роботи. Є на що подивитися? Принесли з собою?
- Ні, - знітився Віктор, подумки картаючи себе за те, що не додумався взяти кліше, на якому колись вчився гравірувати тоненький надпис у дзеркальному відображенні, і яке забрав додому, як експонат.
- Вдома є зразок гравіровки. Але ви не думайте, я зможу гравірувати і на дорогоцінних металах — квапливо рекламував себе, боячись, щоб не прогавити таку вигідну роботу.
І рішучими кроками повів незнайомця до себе додому.
(Далі буде)
ID:
925777
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 21.09.2021 15:03:29
© дата внесення змiн: 21.09.2021 15:03:29
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
