Нарешті нікого не вб'ю поховавши в чорнозем, віднині про високе: лірика із зітханням,
Нездійсненне бажання кохати себе, аби і вона мене так покохала.
Зорі доречі також кровоточать, коли за ними довго спостерігати,
Отож бо і я, я більше не можу зі сторони мовчки чекати.
Упущу мати, miskuzi мадам, якщо звучали образи та стали минулістю,
Я би не бажав ворожнечі між нами, а зазделегідь ясність в майбутньому.
Я досі пам'ятаю лагідні руки, блідорожевий відтінок лиця,
Як і неспокій, принесені муки, що залишив у наступних серцях.
Яку посмішку несуть наші душі, коли зустрічаються випадково оголеним нервом?
Певно, Ви відчували нестримний страх, а я напроти у цьому потребу.
Проте мій неспокій втамував біль, і стало мені безпотрібно,
Тримати надалі в собі шумний гнів, що конав мене довго та хибно.
І скільки б я не літав, чи подавав кожне своє серце до столу,
Я його жадібно завжди з'їдав, бо не насичувався цією любов'ю.
" Ти так близько але далека, як грозова хмара у синім небі,
Я промокав до самої нитки, аби бути ближчим до тебе. Правда "
