До руки доторкнутися серце благає.
Хоч ти скажеш, напевне, що так не буває.
В нашім світі життя непомірно коротке.
А від тебе я чую постійні відмовки.
Може, думаєш, краще зійдемося згодом.
Може станемо старше. Все йде своїм ходом...
Та удвох ми вже геть забагато згубили.
І самотнім шляхом ми у вічність ступили.
Та чи варто чекати, раптово зустрівшись?
Варто не турбувати? Пробігти поспішно?
Та чи вартує спокій самотньої ролі
Щастя нашої справжньої, спільної долі?
