Після закінчення училища Надійку з Танею направили на роботу в будівельно - монтажне управління. У бригаді, куди потрапили неповнолітні дівчата, працювали,
в основному, люди старшого віку. Було важко, бо бригадир постійно прискіпувався не скільки за недовиконану норму, як за високий четвертий розряд «петеушниці»...
Як виявилося, у цій бригаді з четвертим розрядом працювали тільки троє робочих: бригадир і дві жінки зі стажем роботи більше десяти років. Він, і деякі старші жінки, пропонували Надійці написати заяву про пониження розряду, так як вона не справляється з виконанням нормативних робіт.
І тут Надійка, чи не вперше в житті стала захищати себе, заявивши бригадиру, що ніякої заяви писати не буде, бо він розряду їй не присвоював і не йому понижувати. Вирішувала це кваліфікаційна комісія училища, де на практиці зараховувалося денна норма виконання роботи.
Після тієї розмови стало взагалі неможливо нормально працювати. Таня звільнилася, а Надійка ходила на роботу, як на каторгу. Бригадир давав таку норму, що доводилося залишатися і без обіду, і після робочого часу, виправляючи уже зроблене, бо він, оцінюючи виконане, знаходив найменші погрішності. Сокирою рубав усе підряд, змушуючи робити повторно. Так тривало майже півроку.
Якось у гуртожитку Надійка познайомилася з дівчатами з комсомольсько – молодіжної бригади. Ті, знаючи в якому колективі вона працює, порадили звернутися в управління з заявою про перехід до них у бригаду.
Надійка наче вдруге на світ народилася! Колектив – молоді дівчата з різницею у віці в три- п’ять років. Так легко було на душі, весело працювалося, завжди з піснями і жартами… І вечорами залишалися, і по вихідних працювали, як потрібно було закінчити своєчасно роботу в новобудові.
Тогорічна весна видалася багатою на події. Надійка закінчувала одинадцятий клас вечірньої школи і збиралася вступати до Рівненського інституту інженерів водного господарства на будівельний факультет. А тут ще вперше закохалася… І хлопець після армії, старший на три роки. Навчається в десятому класі вечірньої школи, працює столяром на будівництві.
Молоді люди зустрічалися у вечірній школі, а після уроків Ваня проводжав Надійку до гуртожитку. У ті роки «модно» було пригощати дівчат цукерками. Ваня приходив на побачення з квітами, або цукерками. Іноді разом заходили в магазини вибирати щось солоденьке.
Закінчивши навчання у вечірній школі, Надійка готувалася до вступних іспитів, хоч це не дуже радувало Ваню.
- Молодим сім’ям у нашому управлінні дають малосімейні квартири, а там, через декілька років, можна і повноцінну отримати. Зарплата у нас нормальна, проживемо і без вищої освіти, - говорив Ваня.
Надійка, слухаючи роздуми Вані, жартувала, але поступати до ВНЗ не відмовлялася. Так пробігли весна, а за нею – середина літа…
На першому екзамені з вищої математики Надійка одержала двійку…
Вийшла з інституту на вулицю «не в гуморі», а тут її сонечко - Ваня сміється на всі зуби, задоволений результатом. Тепер, каже, ми одружимося і можемо їхати до мене в село, бо щось батько хворіє…
Надійка остовпіла… Зразу згадалося своє село з його «буряковими ланами» і солодким до нудоти цукром… Про себе подумала – нізащо в світі!!!
Старалася знаходити додаткову роботу, щоби не зустрічатися з Ванею… А роботи було достатньо. Коли ж, як не влітку, найкраще ремонтувати житлові приміщення, гаражі, дачі ? Після роботи на будівництві, троє дівчат часто поспішали на додаткові підробітки, працюючи вечорами, або в вихідні дні.
У середині вісімдесятих років будівельники почали оздоблювати мармуровою крихтою адміністративні приміщення, театри, будинки культури.
Комсомольсько – молодіжна бригада, в якій працювала Надійка вперше оздоблювала Будинок культури льонокомбінату. Робота цікава, відповідальна. Дівчата трудилися з задоволенням, не шкодуючи особистого часу.
Пройшло майже три роки… Якось навесні Надія почула від подруги новину, яка розтривожила душу. Подруга Аня узнала, що наше будівельне управління рекомендуватиме трьох молодих робітників для вступу до Харківського юридичного інституту.
- Надійко, може попробуємо? - каже Аня.
Часу на підготовку до екзаменів залишалося мало, але Надійка, не вагаючись, погодилася. Слава Богу, вдома все нормально, підросли брат із сестрою, тепер вони допомагають мамі.
За чотири роки роботи на будівництві та різних додаткових підробітках, відкладала частину грошей на ощадну книжку.
- Тепер не пропаду в тому далекому Харкові, – подумала Надійка.
«Доля сміливих і наполегливих любить», - згадалися слова Вчительки…
В. Ф. – 25.03. 2023
Читаючи, одне задоволення, адже, миттєво переносишся в ті 80-ті, де все пам'ятаємо, і проза Ваша цікава, а сприймається легко, невимушено. Чекаю на продовження. Дякую, Вірочко.
Щиро вдячна, Галинко Ваші коментарі завжди такі душевні, теплі і цікаві, що я хвилююся, як довго ми не чаюємо Ось пригощаю свіженьким дачним На здоров"я
Гарна життєва історія! Доступно легко читається.Не дарма кажуть життя прожити- не поле перейти... Дякую, вірочко! Прожите,що за плечима нас часто бентежить... таке життя!
Нелегка життєва дорога у Надійки, але добре, що пам'ятає слова своєї вчительки і прагне реалізувати себе. Гарне оповідання. На самому цікавому зупинили розповідь. Що ж чекатиму продовження.
Ваші коментарі завжди такі душевні, теплі і цікаві, що я хвилююся, як довго ми не чаюємо 
Ось пригощаю свіженьким дачним 
Дуже приємно Вас бачити, Танечко. Щиро вдячна і завжди рада нашим зустрічам 
