Тиша така, що на хриплий скрадається голос,
кряче на гілці шериф про вологу і пізню
ніжність, що наче хлібина, навпі́л розкололась,
наче остання, що ділить на до і на після.
Тиша сьогодні спізнилась на декілька ноток,—
різаних, колотих, мов викрадалась троянда.
Вирок для листя опалого: жовтому – жовте,
як і вітрам, що під ранок хитаються, пряні.
Тиша нарешті зламає годинник настінний.
Все, що пульсує, — здригнеться собі ненароком.
Тиша – це вітер, який колихатиме тіні —
контури нас, переписані темним капслоком.
Що їм, проявленим, дуті вітри у законі?
що їм, поземним, ця тяглість, довічно лютнева?
Заграва кров’ю вливається, наче спросоння
Бог розтирає кавалок затерплого неба.
15.08.20
