Знову це ліжко ,постіль помята,
тихо навколо і пуста кімната.
Іній вкриває серце моє,
сліз вже немає-усе крижане.
Вдомі моєму не зручно стає
на портрет твій я гляну і серце завмре.
Гляну-шафа пуста
аж в серці заколить душа.
Бандероль набита ,
а я горем вбита.
Я знаю,що все не повернути,
але так важко,так важко забути.
Коли кожен предмет
нагадує твій силуєт.
Я стараюсь щось змінити,
але так важко без надії жити.
Безодня поглинає мене
з якої не видно виходу і ніхто не жде.
Мені хочеться зробити новий крок
та знов те саме,знов у прірву скок.
Це те саме щоб зробити так,
щоб люди переплили річку на інвалідних візках.
Це те саме щоб чекати бурі
у зимові дні похмурі.
Адже я чую твій запах усюди,
провітрю кімнату і знову він буде.
Про горе моє незнає ніхто
я скриває це дуже давно.
Усі дивуються чому завжди я родратована
та знали б вони як я життям розчарована.
Уже минуло стільки років ,
а я не зробила помітних кроків.
Життя спливає,свіча догора.
Місяць заходить,а я все сумна,
остання зоря вже не сіяє,
світ на границі,любові не має...
