Я тихо в тобі зійшла, як перша кульбаба літня,
І бджоли твої пили в мені найсолодший сік.
Я вірила – ти казав: «Я можу за тeбе вбити!»,
Хоча і воліла б чути: «За тебе любитиму вік!»
А потім настала осінь.
Зелені боги природи
Пройшли крізь твої підошви в перину пухку землі,
І бджоли твої медами позолотили соти
І впали на світ блідими провісниками зими.
Я тихо в тобі зів’яла, як никне усе невічне,
як подих холоне теплий на чорних устах німих.
Зітханням ввійшла гірким у білі легені січня –
всю зиму тобі, мій зраднику, пахтиме мною сніг...
Ольга Ярмуш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, кульбабки
А про деталі можете й детальніше - ціную критику, вона допомагає бачити те, чого уже не бачиш після праведних трудів по творенню Так що сміливіше - стосується всього мого, що надумаєте почитати
Я вірила – ти казав: «Я можу за тeбе вбити!»,
Хоча і воліла б чути: «За тебе любитиму вік!»
!!!!! ******
НЕЙМОВІРНО ГАРНО!!! так передано емоції
- на зламі, межі, на вершині
Ольга Ярмуш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
