Завтра не наступить, якщо сьогодні їй знову встромлять ніж. Криками, вересками, стогонами і плачем кидало в майбутнє. А що далі?
Вона обманювала світ мовчанням. Легко і спокійно висіла над вогнищем такого солодкого болю. Вище заздрощів, вище підлості, вище образ і невідомого задоволення. У зв\'язаних руках стискала потовчене спасіння. Неба не було, бо не було вічності.
Заклеєні скотчем рани просочували чорні від старості сльози. Від старості і отруйної скорботи.
"Засіб, щоб загинути".
Вливала його в себе по краплях, не знаючи дози та способу застосування. Все що хотіла - заповнити пустку втомленого чекання. Більше не могла. Більше не витримувала. Більше не жила. Переводила реальність в сон і чекала наступного чекання, захлинаючись серпантином власних думок. І чужих теж. Вона мовчала, хоча вміла говорити. Почуттями балансувала не контролюючи відповідей на неправильні запитання.
Не так. Завжди не так.
Час вбивав із середини. З кожним написаним словом відбирав надію на повернення. Себе у світ. Світу в себе.
Банальність пробивалась крізь темряву і випадала росою на повіках. І опівночі виконувала неіснуючі завдання, бавлячись з її почуттями. А вона корилась, бо діватись було нікуди. Втрачений світ вкотре наспівував знайому мелодію. На цей раз без музики.
Боляче. Надто боляче, щоб переключатись на якийсь move on.
Коли з тіла видаляли плоть – вона пристосовувалася до неповноцінного життя. Коли з душі вирвали почуття – її життя зупинилось.
Час смерті: коли ти пішов.
́
