Коли своїм темним відччуттям віддаєшь останні сили, коли втрачаєш передостанню крихту надії у сердці, а останню – відганяєшь якнадалі від думок, і бажаєш покою серед безлюдної тиші, заблукати серед німіх дерев у пошуках відповіді на вічні питання, а свої останні сили повірити людям – розтрачуєш як копійку у мовчазних розмовах, і вже тоді сподіваєшся, що ця роль бездушної в очах навколишніх людини, тобі пасує якнайкарще, і головне – нікому нічого доказувати не треба, бо люди вірять у те, у що хочуть повірити, але аж ніяк у глибину думок твоєї душі. Ось тоді то і настає час, коли вже кажеш собі «все» і міряєш кроками усі свої поступи, думаєш, що ти маєш право бути сильною – не чекаєш іншого сценарію. І зранку, налаштована на довгий день, зачиняєш усі ключі до серця і крокуєш у безвість швидкоплинного дня, аж ніяк не сподіваючись, що на тебе чекає маленький пушок позитивної енергетики. Це така невеличка кулька у вигляді сонечка, що пускає до темних хмаринок свої тонющі струни-промені світла. Не дивно, чому вампіри зникають о півдні. Але як воно б не світило – цього не достатньо аби розігнати кров та отеплити людське сердце. В середині ніби щось зламалося – і треба викликати майстра, хай закрутить шурупи порядком... розсипаюся. Наліво – омана, що грається з довірою, проворуч – печаль та жовч. Порядком вище, тобто перед очима постає навязлива куля світла, і як би не хотілося її позбутися – тікати нікуди. А хочеться. А що як вона повибрикається як теля тай на «роги»! І ти знову в лужі бруду. Руку протягуєш – а вона поссміхається, та ще й говорить до тебе. Боїшся, але ведешся та довіряєш, не вірячи власній голові, бо там уже суцільна каша... Смієшся. І потім плачеш. За що? – питаєш Бога, - мені отака честь? Відповіді немає.
Щастя... що таке щастя? Бути щасливою тоді, коли на нього не чекаєш.. і блукаєш наче лялькар у своїй крамниці іграшок, в надії зховатися там від когось, і там знаходиш щастя у мішечку як подарунок з етикеткою «доля».
