Ірина ЖИЛЕНКО
ОСІННЄ ДЕРЕВО
Втомилось дерево. І кволо
розтисло волі кулачок.
Ковзнула трепетно додолу
остання з царських сорочок.
Ні, дерево не підхопило
свій одяг, не знітилось, ні.
Воно його переступило,
в своїй прекрасній голизні
знайшовши втіху потаємну,
і гордість, і нову красу,
майбутньої поеми тему,
і ціль, і суть…
Крізь вікна, темні од негоди, —
струнке, затяте, голосне, —
воно — від імені природи,
воно — як стовпник благородний —
навчає розуму мене.
Явившись з піни листопаду,
немовби вирвавшись з-за грат,
кричить: «Навчись переступати
розкішний прах своїх утрат!
Не голоси за промннулим,
прожитим днем не дорожи.
То лиш очищення від мулу,
лиш омовіння від іржі.
Усе, що можна в нас забрати, —
не варто нас… Нехай мине!»
«Все правда, дерево, все правда,
от тільки серце в нас чудне.
Все розуміє, всі пророчі
премудрості. Про ціль. Про суть.
А все ж — як із порізу, точить
одна за одною — сльозу…»
1980
...01 серпня цього року Поет Ірина ЖИЛЕНКО полишила світ наш земний... "Вікно, розчинене у сад" - навстіж одчинилося у Вічність...
Навчись переступати
розкішний прах своїх утрат! пречудові слова,потрібно собі на вус замотати, а вірш,ну в душу запав.
Бажаю Валю,щоб усі ваші вірші так у душу западали як цей!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Усе, що можна в нас забрати, —
не варто нас… Нехай мине!
Моцарт писав реквієм за замовленням, а написав собі! Аналогія? 
