І розбили любовні ми кайдани.
Від часу час живем у самоті.
Ніколи не загоються ті рани.
Ніколи більше брід не перейти.
І не дізнаємось ніколи ми святого.
Любов із двох.
З одного її нема.
Так розтоптали від тривоги.
вірні до болі ті серця.
Колись нас всіх зламає недовіра.
Вона як камінь на душі.
Як крик і плач благання :\"вір же\"!
Як ніж у спину: -тобі? Ні!...
Так час від часу ми помираєм.
Залишивши всі сили за вікном.
Здавалося розумні .
Та не вірим, більше не вірим на пролом.
