Думки, що загоряються з багать
й розчісуючи струшують весь попіл з вій -
мої.
Думки, що сітями цікавості
переплітають та плетуть нові -
мої.
Думки, які безсонням краючи
несправедливості всі факти злі -
мої.
Та всі, що спогадів бриниці
кидають рибою в сухі криниці -
незнайомці.
Що людяності всі границі
ногами топчать, мов ті двоголові птиці -
то чужинці.
Це ті, що ниці,
в устіх безлиці,
це болі жриці,
та знаю, що всі - небилиці.
І знову паростки бур'янні
цвітуть, а я все в бездіянні.
І у самотності й каранні
чийомусь, та все в безіменнім я краюсь,
та не зневіряюсь...
