Знову в метро, воно нове, і десь глибоко в собі,
я не відчуваю себе
бидлом і непотрібом. Хтось закупив новий потяг,
він горбатий, незручний , але новий.
От б..ля..дь ну треба - же, новий.
Гордіться Українці що не все спиз..ди.ли
ці феезбешні російські потвори.
Все ще пестить вуха,
щира Українсика мова в хриплий динамік
нового ( б..ля.дь.. метро). Але коли вийду
із сутінок, підвала ганебного ставлення до ( не бидла) .
Нога ступить на смітник буденного
сміття . І я знову розчаруюсь.
Щоб бути своїм, треба щиро харкнути під ноги,
і кинути недопалок під ноги.
Щоб привернути увагу треба,
треба кинути в смітничок що йому належить,
і піти по білій як ранішне молоко-з під корови зебрі,
перейшовши змучену матюками асвальтну побиту дорогу,
на зелений. Коли йтимеш по білій та чорній смузі,
обплйованим чи чистим взуттям,
наступаючи на святу Київську брущятку,
чи освальтну дорогу,
памятай що на ній загинула Небесна Сотня Патріотів ,
нашого часу. І ти змінишся, неодмінно змінишся на кращє,
і твоя нога, на той бік тротуару,
стане твердо змінивши в тобі байдужість ,
на щирість, зневагу до дяки,
і агресивність до співчуття. СЛАВА УКРАЇНІ.
