Раніше, якось жили ми буденно,
Робота, дім, у когось ще й сім'я,
Дивилися у небо ми блаженно,
Не пам'ятаючи своє ім'я.
Жили собі і горя ми не знали,
Рішаючи проблеми неземні,
Своє коріння часом руйнували,
Душа пуста, вуста такі німі.
Жили собі і не тужили,
Стираючи із пам'яті святе,
Лишались віри ми,
Лишались сили.
Й забули ім'я ми таке просте.
Ми мріяли про океанські далі,
Про все, що нашим бути не могло,
Як пізно ми своє ім'я згадали,
Як довго воно нас берегло.
І в одинь день все помінялось,
Душа відкрита і вуста живі,
І це ще поки розвиднялось,
Проснулись тільки вартові.
А сонце вже зайшло за вінці,
І мрії наші не про океан,
Ми сильні! Всі ми українці!
Нас більше не введеш в оман.
Життя все крутить епізоди
І по крупинці у серцях,
Розквітне дерево свободи,
Прийметься навіть на рубцях!
Як пізно... Часу вже не вернеш.
Ми зрозуміли, хто ми є,
Й куди в дорозі не повернеш,
Дощем чужим це вже не змиє.
Душа навіки завмира
В примарі дня минавшого,
Згадали ми своє ім'я,
В період смутку нашого.
26.11.2015 р.
"втрачали віру ми, втрачали силу" – так, як в тексті, не годиться; в шостому стовпчику там, де "в оман", треба щось про "обман" або про "туман"; "минавшого" не годиться
Юлія Нова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
