|
Забудь мої слова. Прошу, забудь!
Про це я більш не буду вже казати.
Хотіла просто дати тобі знати.
В словах не сенс, і в них зовсім не суть.
Не треба, ні! Прошу я, не мовчи...
Хоча б пиши - нічого більш не треба,
Слова твої - уся моя потреба.
Навчи мене миритись з цим, навчи!
Надій на більше, віриш, не плекаю,
Усьому в світі цьому є межа...
І ти мені чужий, і я чужа,
Усе я розумію, добре знаю...
Не бійся ж ти мене, я не вкушу!
Ножа у спину пхати не збираюсь,
В словах своїх правдивих щиро каюсь,
Та правду голу в цих рядках пишу.
Війна в мені: борюсь сама з собою,
Вразливу душу свою лиш кляну,
Закохану, а ззовні - кам'яну,
Сповиту смутком-радістю й журбою.
У розпалі двобій, лунає постріл.
В цю мить шалено серце стукотить,
Душа кричить і плаче, ще й тремтить,
І куля рушить серця мого простір.
Ще плоть жива, а очі мертво-тьмяні,
Іскра життя погаснула у них.
Вдих-видих, знову видих, знову вдих,
Вдихаю я отруту-кисень п'яно.
Закрили вії очі пеленою,
І перед ними сон про все життя,
Що було, і що є, і майбуття, -
Усе це підло зветься тільки грою,
В якій немає правил, є закон:
"Достойно грай, щоб взяти перемогу,
На себе сподівайся і на Бога,
Сама будь полонена й у полон
Суперників бери, що на заваді...".
Це тільки сон... Життя - це тільки сон,
Хоч сто живеш ти років, хоч мільйон,
Минає він й у вірності, й у зраді,
У щасті, у біді, на самоті,
У смутку, у журбі, у тузі й муках,
В самої себе тільки на поруках,
У тиші, в шумі, в гріху й каятті.
Це, наче фільм без звуку, чорно-білий,
Живеш у стінах клітки, у кутках,
Тримаючи перо в своїх руках,
Списавши чорним біле неуміло.
Сміливості бракує, бракне сил,
Ожити, як ні в чому не бувало,
Так добре жить, любить, та тільки мало...
Все йде кудись, летить, неначе пил.
І час - безсилий, він вже не лікує,
Старих синців і шрамів, що від ран,
Лишив їх підлий, зрадливий роман,
Що серцем, наче їжею смакує.
Робота, дім, (у кращому - сім'я),
І все по колу циклом повториться,
Але і досі казка вночі сниться,
Але лише твоє в думках ім'я.
І раптом: розійшлися вже повіки,
І знову вдих і видих, видих-вдих,
І бій з собою в серці вже затих,
Лиш чути тихий спів здаля музики.
Душі моїй ця пісня, наче ліки,
Забутись вмить вона допомагає,
Хоч все ще в думці те ім'я лунає, -
Його ім'я - не псевдо і не ніки.
Кричить душа в безмежне синє небо,
Бо смуток-ностальгія вже бере,
Й легені кігтем боляче дере.
Він - кисень мій і він - моя потреба.
І постріл раз, і постріл два, і три...
Усе стерплю - сама лишусь, бо вірна,
Журна, сумна, надмірно непокірна,
Бери ж таку, як є! Мене бери,
Хоча б у друзі, у старі знайомі,
Моє ім'я впиши в своїй душі...
Які ж до тебе згодяться ключі?...
Ну, де ж ти? Мій чужий і невідомий.
Три кулі полишили в серці шрами,
Вже байдуже: чи мертва чи жива,
Бо зранили мене твої слова,
Точніше, їх відсутність поміж нами.
Хоча б скажи чи добре все чи ні,
Бо літера хоча б - моя відрада,
Без тебе я безсила, безпорадна...
Без тебе я згораю у вогні.
Нема цьому всьому кінця і краю,
Усе, неначе привид, де-жа-вю,
Мені здається...? Я тебе... люблю.
Та, мабуть, це міраж. Я вже не знаю.
Порив душі і щирість гучних слів,
Усе це виглядає, наче пафос,
Що скоїв у душі моїй лиш хаос.
Мовчатиму. Як ти того хотів.
Пробач, що я отак тобі зізналась,
Неначе сніг на голову, як грім.
Забудь мої слова, бо суть не в тім...
Якби ти знав, як довго я вагалась...
Я гналась. Невідомо лиш для чого.
Я падала, ламалась і вставала,
Ховалась, прогиналась і страждала,
Стирала босі ноги об дорогу.
Тривожно руки вкупі я тримала,
Молилась, свято вірила і йшла,
Турботами буденними жила,
А, може, не жила, а існувала.
І що тепер робити? Я не знаю...
Я знову закохалась. Як же бути?
Всі кажуть: "Розлюбити і забути!".
Не можу я! Біда! Себе втрачаю.
Ой, лишенько! Навіщо маю душу?
Навіщо серце? Певне, що для куль.
Кохать не можна...? Щастя йде на нуль.
І з цим миритись проти волі мушу...
Ось в цьому вся біда. Я розгубилась.
Заплуталась. Не можу. Ні, стерплю!
Бо сил дає те, що його люблю,
Нехай нам разом бути й не судилось...
І що з того? Якось переживу.
Поплачу трохи й пильно, з головою
Пірну в навчання. Бог з нею, з любов'ю!
Й без того я життя перепливу.
Прошу лиш, аби був колись щасливий,
Той, кому я писала ці слова.
Люблю і, в тім уся моя вина,
Я вірю: в нього вийде. Все можливо!
Не всі у цьому світі продаються,
За ниці гроші, ниці забавки,
За золото, прикраси, копійки.
Є й ті, хто за авто не віддаються.
То ж, хай собі таку він віднайде,
Я зичу йому злагоди й кохання,
І щастя, що для когось - лиш бажання.
Все буде добре. Бог не підведе.
Я тільки цьому буду щиро рада,
Й щаслива, як щасливий буде він,
Ходити буду тінню навздогін,
І буду берегти його від зради.
Нічого більше я просить не стану,
Лиш знати б, що все добре зараз з ним,
Що вернеться здоровим і живим,
Й ніхто на серці не полишить рану.
Бо всім за нього потім відомщу,
Відплату бумерангом справедливу
Поверну їм і місце їх вразливе
Ударом в мить останню розплющу.
І знову в серці бій буде тривати,
Знов дихання нема, а там вітрець...
Не звикла у війні я програвати,
Та це лише початок - не кінець...
ID:
647465
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 28.02.2016 00:20:11
© дата внесення змiн: 28.02.2016 16:30:52
автор: Іванна Западенська
Вкажіть причину вашої скарги
|
