Проходить не перший рік,
На столі пачка листів.
Стільки горе-розбитих доріг.
Стільки спалених мостів.
Як мати чекає,
Сина любого з війни.
Вона зовсім не знає,
Що не встрінуть разом весни….
Прости…
Ти мене прости,
Що поряд не був я.
Прости мене люба земля.
Відпусти…
Мене відпусти.
Я піду туди,
Де щастя лишає сліди.
Заховаєш зброю, б’ють набої.
Ловлять їх молоді тіла.
Чи коштує воно ціни тої,
Щоб втрачати те, що ростила?
Остання хатина,
І та згоріла дотла.
Зупинися, людино,
Бо на світі не стане добра.
Візьми…
Надію візьми.
Ці кляті вітки війни,
Що гинуть країни сини.
Обійми…
Мене обійми,
Бо все ще вона моя,
Люба, кохана земля.
дуже гарний вірш! 
