|
Ми, діти війни, шановні пани,
Хотіли б вам слово сказати:
Чому ви забули до нас всі стежки
Й не хочете навіть нас знати.
Та ми ж пережили страхіття війни –
І холод, і голод, й наругу,
А наші брати, діди і батьки
Всі ворога гнали до Бугу.
А з нас, хто був старший, – ставав до станка,
До тачки, носилок, лопати…
Таке в нас дитинство і юність була,
Вам треба було б про це знати.
А ви нас лишили старих на потал,
На мізер тих пенсій нещасних.
Не вже в ваших грудях не серце – метал,
Чи з роду батьків нема власних.
Бо ми не живем, а існуєм хіба.
Видатки і ліки усіх добивають.
За те вас затьмарили навіть небеса,
А води Канарів щораз обмивають.
Й тому я пишу вам цього вірша,
Щоб згадали, шановні, ви землю
І силу людей, що вас підняла,
Й їх долю, як ніченька, темну.
Бо ми ж то трудились на своїй землі,
На благо Вітчизни, народу.
А ви загребли, без гріха, все собі.
За яку ж то таку нагороду?!
Тому спам’ятайтесь, керівні паничі,
Не раньте серця нам і душі.
Ми люди країни й своєї землі
Й живем ще не в небі, – на суші.
Невже ми, старі, заслужили на те,
Щоби так роки доживати?
Чекати на радість, що може прийде,
Й загляне, як сонце до хати?...
Повірте, не просим багатства у вас,
Не хочем ні лаврів, ні злата,
Але пам’ятайте, що є такий клас,
І є не одна бідна хата…
2013 р.
ID:
736116
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 02.06.2017 09:08:49
© дата внесення змiн: 02.06.2017 09:08:49
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|
