Я не шукав легесенькі дороги
Може тому, що молодим ще був.
Не раз долав їх навіть до незмоги,
Щоб до своєї цілі досягнув.
І ті дороги добре пам"ятаю.
Вони вели мене і в майбуття.
Тепер, як казочку, онукам вповідаю
І про стежки, дороги, й про життя.
Я не кажу, що було їх без ліку,
Але, повірте, досить їх було.
Бо як-не-як, а для мойого віку,
Таки не мало всього протекло.
То не дивуйтесь, друзі, й мої діти,
Що я кажу не раз про це й не два.
Мені тепер на схилі літ радіти,
Що я прожив на цій землі не зря.
Хоча не раз ще ходжу у снах ними.
Навіть відвідую давні місця,
Але насправді коротаю днини,
Бо вже й не та енергія моя.
А от душа оспівує простори,
Й не піддається прихоті рокам.
Несе мене думками і у гори
Й навіть туди, де шкодить ворог нам.
Тому, кохані, я так вперто пишу
І вже другим не стану на землі.
Перо і ручку певно не залишу,
Поки живий, - буду у боротьбі.
