Чи можеш покохати ти простачку.
Просту, ніби волошка в чистім полі.
І дати їй життя й дорогу в щастя.
Чи вирвати і розтоптати на роздоллі.
Чи можеш, нею просто милуватись.
І огортати її теплим сонцем.
Чи можеш, каплями дощу вмиватись.
І цілувати пелюсти казкові.
Чи ти зірвеш її, і зробиш як троянду.
Не ніжну, а колючу всю з шипами.
І перестанеш нею ти гордитись.
А ту красу загубить всю з роками.
Залиш її волошкою у полі.
Як вільну квітку, степового царства.
Не треба їй краса троянди злої.
Їй треба у обіймах, рук твоїх торкаться.
Їх треба бачити холодні твої очі.
І віддавати все тепло щоб грівся.
Без слів хохання віддаватися такому.
Який у ній те щастя роздивився.
Тримати руку і не треба слова.
І цілуватись,щоб ніжно тремтіти.
Я покохала і знову чужого.
Я не волошка я завялі квіти.