На хвилиночку, не на більш, прочиню я двері,
А би десь ступилася всюдисуща пара.
Недалечко хруснуло щось, як ніжка у фужері,
Назліталася курей біло-чорна хмара.
Що ж вас, мої свійські птахи, вигнало із саду?
Може підморозило і яструб зголоднів?
Щось мій білий півень, злякавшись, ще більше сполотнів,
Прибився першим до порога на пораду.
Та стихли враз і кури, і собаки, і…зима…
Я на сходинках враз помітила синичку.
Ми так давно птаха́м пообіцяли годівничку,
Та все часу́ немає, та й совісті нема.
Я в жменьці швидко пташку відігріла, як могла,
І дзьобком тицьнула у крихти і у воду.
І, вийшовши у двір, все згадувала ту пригоду,
І пораділа, що синичку вберегла.