Чому так важко на душі?
Думки не ясні в голові .
І кожен день ніяк не зрозумію.
Ніби радію, ніби вчусь,
але чогось душі бракує.
А світ, а люди , все мене не чує!
Всім ніби байдужа рідненькая
країна.
Хіба їм все одно власная доля ?
Чи буде в Україні воля?
Та невідомо.Нікому невідомо,
що буде зустрічать нас завтра?
Чи буде в нас свобода слова,
державність,влада,рідна мова ?
Хіба всі ми не розумієм ,що юні
хлопці там,на фронті, за нас втрачають
все життя.
Аеропорт, Авдіївка, Артемівськ - про
пекло кажуть всі новини.
Там лиш руїни, лиш осколки,
що мабуть не відновить вже ніхто.
Та сотні тіл лягли в жорстоких битвах ,
не повернувшись до рідного дому свого.
Багато з нас говорять нащо?
Чом стоїте в сирих окопах, чом терпиш обстріли із "Граду"
за що стоїш , борониш ти кого?
Я відповім як я сама вважаю,
хоча не була на війні,не відчувала страху, болю.
Проте відчула злобу , лють ненависть до невинного народу.
Там хлопці гинуть не за москалів, не за хохлів,
а лиш за нашу Україну!
Щоб ворог не пішов ще далі,
і діти спали завжди в мирі!
Щоб жили ми в прекрасній Україні ,
що калиною й вербою зацвіте.
Болить...І рана,ще довго буде нити,бо там гинуть наші діти.Надію маємо ми всі,дасть Бог прийде мир на землі святі.
