Під час всіх років навчання в школі я була дисциплінованою і майже ніколи не порушувала загальноприйняті норми поведінки. Та трапився один неприємний момент, за який соромно і дотепер.
Це був травень. Залишалося менше тижня до завершення 8 класу і екзаменів. Продзвенів дзвінок і до класу зайшла Ольга Іванівна на останній урок музики. Ми привіталися, як завжди, під супровід баяна, почали розспівування і тут мене покликав із класу Сергій Григорович (наш класний курівник у 8 класі).
На завершення навчального року у нас планувалося класне свято «День іменинника», тому мені, як масовику-затійнику було завдання підготувати пісні до свята. Біля дверей класу ми швидко обговорили ситуацію і я повернулася на урок ще до завершення розспівування. Рухаючись від дверей до своєї парти я помітила, що дівчата якось підступно посміхаються і чекають на мою реакцію.
Що саме трапилося я помітила не зразу бо натхненно підспівувала другим голосом раніше вивчені пісні. Мій погляд впав на пенал, що здавався якимось горбатим і пузатим. Спокійно доспівуючи пісню я помітила що Віта й Наташа якось підозріло завмерли і очікували, як я зреагую. В мене в душі кипіло. Як вони могли? Навіщо? Чому чіпали мої речі? Що вони туди вони поклали?
Миттєво пригадала, як на перерві Наташа їла величезне червонобоке яблуко і сумнівів не залишилося, що в моєму пеналі знаходиться те, що від нього лишилося. Я була у гніві. Швидко розстібнула блискавку з трьох сторін рожевого пеналу розкрила ще одну внутрішню вкладку, до якої прикріплялися олівці. Там був великий огризок яблука, який вже порудів і мав бути у смітнику, а не в моєму пеналі.
Я розсерджено схватила пенал і хотіла перекинути безглуздий подарунок, його власниці, але трапилася гравітаційна прикра помилка і та мить тривала вічність. Огризок від мого пеналу, як від батуту підскочив високо вгору перелетів через першу парту, за якими спокійно сиділи Валя з Мариною і полетів у бік дошки та вчительського столу. Вийшов непередбачуваний збіг, бо саме цієї миті Ольга Іванівна тримала на плечах баян, розтягувала міх в такт знайомої мелодії і рухалася просто назустріч літаючому об’єкту, який я так необдумано запустила в простір. Здавалося, зіткнення двох тіл, які рухалися по своїх траєкторіях неминуче. В голові кометами снували трагічні думки: виклик до директора, осуд батьків, читання моралі на загальношкільній лінійці…
Іще мить і огризок успішно оминув кучері і ніс учительки, праву клавіатуру баяна і здійснив приземлення просто до ніг здивованої Ольги Іванівни. «Що це було?» - фраза вчительки, розірвала простір тиші і доріканням запеклася в моєму серці.
На щастя реакція Ольги Іванівни була спокійною і адекватною, бо вона знала, що це трапилося не навмисне і я ні в якому випадку не хотіла вчинити шкоди.
Таким був останній урок музики в школі, коли я була в ролі учениці. За збігом обставин, через трохи більше ніж десятиліття після тієї прикрості я повернулася в ту саму школу, на той самий урок, але вже у ролі вчителя і я вам скажу, що мій колишній ганебний вчинок, це навіть не квіточки у порівнянні з тими витівками, якими псують нерви вчителю теперішні учні.
Діти стали жорстокі і злі. Я не заздрю нинішнім учителям, ті методи і прийоми, яких навчали в інституті - зараз безсилі! Терпіння Вам, Інночко у Вашій нелегкій праці!
