Минув уже рік з того часу, як на сторінках соцмереж я опублікувала «Спогади про прадіда» - Рубана Івана Івановича. Цей рік був такий самий як і попередні, у глиб десятиліть відходили спогади і згадки про кроваву війну ХХ століття, яка забрала життя предка. Забувалися та стиралися з пам’яті спогади прабабусі Каті, та дідуся Павла, які чекали хоч якоїсь звісточки від безвісти зниклого голови родини. Його до цього часу пам’ятає донька Філоненко Надія Іванівна, як маленьким дівчам бігла за натовпом людей котрі проводжали односельців на фронт і її тата… а після того, чекання, розпач, звістка що «зник безвісти» і знову чекання, надія знайти, відшукати, вірити… і так вже понад 75 років.
Війна забрала його рано, лишилося троє діток без батька. Не знав він, що матиме 7 внуків, 11 правнуків, 9 праправнуків…
Всі знали що прадід зник безвісти, похоронки не було, але жевріла надія, що можливо, десь у іншій країні він лишився живим, а не повертається - щоб не зашкодити родичам, бо тоді були такі часи… Прабабусю Катю вважали солдатською вдовою і щовесни приносили листівки і запрошення з нагоди травневого свята, а вона чекала і вірила у диво… Але ж ні…
Лише цього року я знайшла записи в розсекречених архівах (які є у мережі Інтернет) про те, що Рубан Іван Іванович загинув у 1944 році і після перепоховання покоїться на території країни, яка тепер стала ворогом для України. Нажаль, пізно дізналися. Нажаль, не відвезли жменьку рідної гнідинцівської землі на братську могилу. Нажаль. Але пам”ять жива… І я пам’ятаю…
Нащастя обидва мої діди повернулись з тієї бійні. Але все одно. Ті пацани 18-20-25 літні, що туди потрапили заслуговують на вічну шану і повагу. Шкода, що їх вже практично вже не залишилось і немає кому сказати "Спасибі"
