дивлюсь перед себе у скло
поринаю повільно у даль
асфальтом летить під сідло
безкрайня журба і печаль
перехожих не видно давно
лиш дерева пливуть по землі
ніби зручно сиджу десь в кіно
чи в міжзоряному кораблі
кермо ледь гамую в руці
і тихенько давлю на педаль
чого варте віддати кінці
об дерева розбити печаль
поворот завиднів вдалині
відпускаю машину в накат
напіввимкнений десь у нутрі
тільки очі як завше горять
від багряних м’яких килимів
що встилають узбіччя і шлях
як давно я цього вже хотів
зупинитися десь у полях
легкий порух руки шерех шин
ніби постріли всі невпопад
ось виходжу я зовсім один
тільки встелюється листопад
чомусь зовсім немає авто
і не чути відлуння гармат
стоїть на дорозі ніхто
слухає листопад
***
