Вже не ті…Вже не ті, люди в білих халатах…
Їх обличчя суворіші стали з роками,
Скільки їх залишилось у світлих палатах,
Скільки душ їх пройшло, десь на сході, з боями.
Завжди в перших рядах, хто на фронті, хто вдома,
Завжди там, де потрібна їх уміла рука,
Наче, їм не страшні, ні біль серця, ні втома,
Ніби стала зі сталі, їх прекрасна душа.
Рятувати життя, це їх звична робота,
Чужий біль так сприймати, наче справді він твій…
В бій останній пішла, десь в Бахмуті, піхота,
Серед них парамедик, медбрат юний Андрій.
Медсестричка мала, наче зернятко стигле,
Із під каски жовтіє, неслухняна коса,
Вона знає, врятує! І вірить, що встигне…
Якщо в скроню не влучить, вража куля сліпа.
Хто на полі під вибух, хто в лікарні вночі,
Молоді…Зовсім юні…В сивині, і в роках,
Бог довірив давно вже, золоті вам ключі,
Щоб тримали надійно, життя наше в руках.
ID:
989851
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика дата надходження: 27.07.2023 13:05:34
© дата внесення змiн: 27.07.2023 13:05:34
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|