|
2 частина
Минуло півтора року…. Вадим відслужив строкову службу в армії. Після обстеження лікарів, мав повернутися на роботу.
Неймовірно хвилюючі хвилини чекання…. Ірина крутилася на кухні. З півня зварила холодець, спекла його улюблені пиріжки з капустою, в духовці запекла шмат м’яса, приготувала салат «Олів’є».
Вадим йшов до зупинки автобуса, здалеку побачив своїх вірних друзів. За кілька секунд… тепла зустріч, плескання по плечах, обійми. Руслан хитро зиркав,
- Що, може до своєї троянди намірився?
-Звичайно, а що? - показав у руці пакет, з якого виднілася пляшка шампанського й коробка цукерок.
-Чорт забирай, так ми ж її теж давно не бачили, може нас з собою візьмеш?
-Та я не проти, не знаю, як вона відреагує.
Сергій задоволено посміхнувся,
-Та ми так, буцім на пару хвилин, а там видно буде. Давайте зайдемо в магазин, винця купимо, ковбаски, подивимося, може й якийсь тортик.
В будинку гучно грала музика, Ірина в обіймах із Вадимом про щось тихо спілкувалися. А хлопці насолоджувалися стравами. Руслан смакував холодець, сказав голосно,
-Ірино, бачу холодець із півня.Ти його отак, як нашого «Півня» в школі! Правильно хай знає своє місце. Але ж умієш приготувати.
Підморгнув до Вадима,
-Чуєш друже, але ж тобі пощастило.І квітучу троянду прихопив та іще й славну господиню.
Звичайно, Ірина бачила, що хлопці трохи перебрали вина, слухаючи , тільки посміхалася та кивала головою.
Сергій, в кишеню за словом не поліз,
-Квіточко, ти розумієш ми йшли з роботи, на халтурі були.Одній жінці, біля новобудови з камінців паркан муруємо. А вона там іще не мешкає, тому такі й голодні. А оце випили, ну… то ж сама розумієш.Ти нам вибач, ми ж так хотіли тебе бачити.
-Мабуть їх тут прийдеться вкласти спати, що скажеш?-спитав шепотом Вадим.
-Ніяких проблем, он диван, хай лягають.
Спілкування друзів затяглося до півночі. Ірина з Вадимом до самого ранку у справах, мили посуд, наводили порядок. Весело позирали один на одного, з надією, що ранком проведуть хлопців і нарешті залишатимуться наодинці.
Та тільки сонце подарувало перші промені, як почули гул автівки.
-О! Чи мама приїхала! Але ж за приїзд нічого не казала, може щось сталося?- Ірина поспішила надвір.
Поснідали усі разом. Хлопці уже поспішали на автобус, Вадим, на ходу чмокнув Ірину в щоку,
-Ну все сонце, я подзвоню, на тринадцяту годину маю бути на роботі, потяг не чекатиме.
Задумавшись, жінка дивилася хлопцям вслід. Ірина уже була біля дверей будинку, мати важко перевела подих, сказала зовсім тихо,
-Згадала хлопців, як навчалися в менших класах, такі худенькі, непоказні, а тепер дивлюся, які ж славні парубки виросли. Щастя би їм усім, може цей вірус затихне. Ой дитино, знала б ти стільки ми таких вивезли.
-Ну мамо, будь ласка не починай сирість розводити. Все буде добре.
***
Зустрічати Новий рік, Марина Петрівна пішла до сусідів.У неї вдома мали зібратися однокласники Ірини.
За святковим столом, шість дівчат і стільки ж хлопців, весело вітали один одного з Новим роком, спілкувалися.Згодом лунала музика, усіх запрошувала до танцю. Сергій ні на мить не залишав Поліну. Парочка обіймалася під час танцю, пустувала і жартівливо чмокала один одного в щоки. При розмові, Ірина зрозуміла, що вони зустрічаються.
Близько четвертої години, молодь парами розійшлася по домівках.
Ірина і Вадим залишилися наодинці….
Цнотлива ніч… з блиском у очах, взяла в полон молоді, палаючі серця. Сплетіння тіл, нестримне бажання кохати, випити солод із медових вуст і нарешті заснути в ніжних обіймах.
Через декілька днів, Марина Петрівна мала нагоду познайомитися з батьками Вадима. За святковим столом розмови про життя, про плани на майбутнє.
Батько здивував сина,
-Я думаю вам не горить справляти весілля?
Обличчя Ірини миттєво почервоніло, нахилилася до Вадима, прошепотіла,
-Оце так сказав!
-Ні тату нічого у нас не горить, заперечив він.
Ірина, зиркнула на Вадима, всміхнулася, задумливий погляд, все ж насмілилася сказати,
-Ми можемо ще рік чи й два погуляти, нам і так добре.
Хлопець трохи скривився, адже таких слів від коханої, він не очікував.
Та за мить посміхнувся, хитро глянув на Марину Петрівну,сказав голосно,
-Я думаю моя майбутня теща не буде проти, якщо я частіше буду поруч з моєю чарівною трояндою.
У відповідь жінка мило всміхнулася, крутнула головою,
-Ох і умієш же ти сказати. Ну де ж я подінуся, в мене одна донька, усім місця вистачить.
***
Минув рік… уже й лютий місяць добігав до кінця. Все частіше в магазинах, на ринку, мешканці містечка помічали військових. У юрбі між собою перешіптувалися про слухи щодо війни.
Вночі, двадцять четвертого лютого Вадим із батьком знаходилися на робочому місці. Вантажний потяг прибув до Люботина. Через годину, на своєму коні, як часто вони називали електровоз, поверталися до призначеного місця. Близько п’ятої години, під’їжджаючи до Харкова, вражаючий вид піднебесся насторожив, визвав почуття здивованості, тривоги, страху. Зі сходу, ніби зграя хижаків вкрила все небо, летіли літаки, гелікоптери, здалеку лунали вибухи.
За кілька хвилин стало відомо, що військові РФ перетнули кордон. Маршем, колоною зайшли на територію Харківщини.
Раптом, задзвонив телефон батька, дзвонила дружина. Вадим стояв поруч, чув, як схлипувала мама й невиразно щось говорила. Батько намагався її заспокоїти,
-Надю, не плач,спокійно. Я все зрозумів, постарайся вирватися з того пекла. Це війна!Ти зв’яжися з Русланом, чи перейди, це ж близенько, він кмітливіший. Я певен їх сім’я вирушить до Харкова, думаю місце в автівці для тебе знайдеться. Заспокойся, до зустрічі.
Вадим відразу дзвонив до Ірини, почув два гудки виклику, враз зв’язок обірвався. Намагався не давати волю емоціям, але це не вдавалося зробити. Руки помітно тремтіли та він знову настирно дзвонив до неї, уста шепотіли,
-Моя сонячна трояндо, ну де ж ти?Чому в недосяжності, люба моя ,чому? Побачиш виклик, набери мене. Де ти? Мені ж без тебе не жити.
Не втрачаючи надії, хоч щось дізнатися, що відбувається в містечку, намагався зв’язатися з Русланом, той не відповідав.А телефон Сергія знаходиться поза зоною досяжності. Вже від поту витер змокріле чоло, знервований, послав СМС. «Сергію, друже, я твій боржник, вік пам’ятатиму, благаю допоможи виїхати Ірині. У Харкові в Руслана є родина, зв’яжись з ним.»
В кабінеті начальника резерву локомотивних бригад відбулася термінова нарада з військовим комісаром. Добровольці записувалися в тероборону, Вадим та іще декілька хлопців мали направлення у військову частину. Всі розуміли, від російської навали, країну треба захищати.
Батько Вадима поповнив ряди самооборони. Обіймаючи сина, говорив хвилюючим голосом,
-Ну раз ти так вирішив, я не маю права наполягати, щоб передумав. Ми прожили велику частину життя, а вам треба будувати майбутнє.
-Тату, ти розумієш, там потрібні звязківці, я не можу залишитися в стороні. Я тебе прошу, де влаштується мама, нехай до себе забере Ірину. Я говорив з Мариною Петрівною, вона вночі була на чергуванні, на якийсь час залишається в лікарні. Плаче, каже по телефону, ні з з ким не має зв’язку. Головний лікар, її попередив, щоб не покидала робоче місце. Пояснив, що вона додому не добереться, бо під містечком почався жорстокий бій.
Обличчя батька зблідло і якийсь судорожний вираз скривив усі риси,
- То це Ірина теж вдома сама, кепське діло. Та будемо думати і надіятися, що наші жінки з усім справляться.
***
Під свист снарядів, під обстрілами Сергій відправляв свою родину в Харків. Коли в багажник автівки ставив сумку, з телефона почув звук про отримання СМС. Здивувався, адже перед цим, він ні до кого не зміг додзвонитися.
В автівці, хворий на цукровий діабет брат, його дружина і двоє дітей. Біля батька заплакана мати, крізь сльози, сказала хриплим голосом,
-Синку, як же ти доберешся?
-Так, будь ласка без сліз, тату заспокой її. Хоч мотоцикл старий, але ж на ходу, якось прорвуся.Тату, ти через центр не їдь, постарайся їхати невеличкими вуличками, щоб не так помітно було. До Харкова всього п’ятнадцять - вісімнадцять кілометрів, я думаю наші хлопці їх зупинять. Ну все, до зустрічі.
Старі «Жигулі» поступово зникли з поля зору. Він прочитав СМС, намагався додзвонитися до Поліни.
-О Боже, знову в зоні недосяжності!
З острахом дивлячись на небо, витягнув мотоцикл. На голову натягнув стару батьківську шапку з вухами, шарфом підвязує комір куртки, завів мотоцикл. Від напруги, щелепи ходили ходором, він увесь трусився. Подумки умовляв себе - Все буде добре, заїду заберу Ірину, а там по дорозі й Поліну, якби ж тільки вдалося це зробити.
Та виїхавши з вулиці, він здалеку побачив колону танків. Злісно натиснув на педаль газу, переїхав дорогу, зник у провулку. Йому назустріч їхав російський танк, пролунав постріл.
***
Важко сприйняти жахіття війни…
Цього ж дня о п’ятій годині ранку, Ірина проснулася від поштовху.Десь, щось гуділо, раптово здригнулася земля. В подиві вигукнула,
- Ой, що це?
Спросоння не могла второпати що відбувається. Накинула халат, здивовано зиркнула до вікна,
-Чи щось горить? В когось може газ зірвався?
Пару кроків до вікна, відхилила фіранку. Від здивування, мало очі не вилізли на лоб, здалеку побачила могутнє вогняне зарево. В небі щось літало, але толком розгледіти не спромоглася. Натиснула на кнопку настільної лампи, світла не було. Не встигла зібратися з думками, підійшла до дверей, пролунав вибух. Будинок так трусонуло, здавалося, що зараз завалиться.
-Ой, мамочко! - кинулася до телефона, знервовано в думках - Ой, що ж я буду робити, заряд батареї всього на двадцять відсотків і світла немає.
В поспіх одяглася, намагалася хоч до когось додзвонитися,на жаль, то не було мережі, то абонент був у зоні недосяжності. До кого ж побігти? Може дід Микола вдома? Похапцем, голі ноги засунула в чобітки. На ходу схопила стару вовняну шапку, напялила на голову.
Холодне повітря вдарило в обличчя, сльози засліпили очі. Змахнувши їх рукою… тільки тепер, вона помітила вертоліт, який летів у сторону Харкова.
Уже, наче пташка пролетіла два обійстя, пролунав вибух, перехрестилася. Навіть не помітила, що залізні ворота, хвіртка відчинені, за щось зашпортнулась.
-Ой, Боже!- падаючи, все ж спромоглася схопитися за підвіконня, тарабанила у вікно, прислухалася. Та ніби збоку, почула чийсь глухий кашель і протяжний скрип. Злякано зиркнула, у дверях погреба з’явився дід Микола.
- Ой лишенько, це ти Іринко? Швидко йди сюди, ти тепло одягнена?
Ледь стримуючи сльози, промовила,
-Дідусю, що це в нас коїться ?
Він обійняв її,
-Війна сонечко, це війна. На нас, таки напала російська саранча.
-Мені так страшно. Ні до кого не можу додзвонитися. І до мене ніхто не дзвонить.А у вас світло є,
-Дитино, яке там світло. Спускаємося в погріб, потім будемо говорити.
-Ні, я збігаю додому, дещо візьму.
-Ти зберися, не нервуй так, он вся тремтиш. Забери всі документи,
що є в будинку. І тепліше одягнись, хто знає наскільки це затягнеться.
До хати забігла захекана Ірина. Тремтячими руками запалила свічку, збирала речі, документи. Малюнки, що стояли на серванті, склала в папку. Вже озирнувшись, пригадала, що ввечері запекла курку - Ой, треба взяти, Вадимко ж обов’язково приїде, на обід в самий раз буде.
У руках дві сумки,, зі сльозами на очах,
- Господи поможи!
Поспішаючи, переступила поріг, враз її оглушив вибух.
***
Тільки дід сховався в погребі, від вибуху здригнулася земля, зі стелі посипалася штукатурка. Звуки скрегіту, мов град бив по залізу, розходилися луною по погребі, наводили страх.
До його горла підступив ком, хриплим голосом прошепотів ,
-Боженьку, що ж це коїться? Іринко, трояндочко наша, як же я раніше про тебе не подумав, от стара голова, де ж ти тепер?
Хвилини здаються вічністю… дід прислухався, не почувши гулу й вибухів, перехрестився, йшов по східцях. Вхідні залізні двері, рясно посічені осколками, відчинивши їх, переступив через уламки шиферу. Від побаченого остовпів, його старенька хата, склалася ніби карткова. Не стримати гніву, очі налилися кров’ю,
-Сволота, що ж ви коїте?! Боже, зглянься, зупини цю навалу!
Очі наповнені сліз, з палицею в руці, він переступив через грудки землі зі снігом, намірився йти до Ірини.
Видовище вразило його в саме серце, по щоках котилися сльози. Замість сусідської хати й обійстя глибока вирва. А далі валялися уламки шиферу, дерева й груди землі з цеглою, від будинку залишилась одна потрощена стіна.
У грудях стиснув душевний біль, по окрузі рознісся крик,
-Будьте ви прокляті! Рашисти, будьте ви прокляті! За що забрали життя нашої квіточки? За що…. за що?
Та враз стрепенувся, як від удару. Неподалік, знову видух, його, наче хтось каменем кинув до землі. З заплющеними очима, він лежав між уламків даху змішаних з землею, чув гул, кулеметну чергу. А потім тиша…
Тільки на третій день, дід спромігся з - під завалу будинку дістати тіло Ірини. Вона лежала на папці з малюнками, які їй подарував Вадим.
Майже тиждень, як відірваний від світу. Ні світла, ні спілкування по телефону, вдень і вночі вибухи, стрілянина.
Він майже весь час знаходився в погребі, при надії дочекатися, щоб хоча б хто небуть спромігся приїхати, допоміг поховати Ірину.
***.
Під вечір, у квартирі родичів Руслана зібралися родини. Поліна сиділа на дивані, біля неї мама й батько Сергія. Вони з надією дивилися на неї, може додзвониться, скаже, що зараз приїде син. Дівчина часто, занепокоєно поглядала на Надію, адже жінка чекала, може відгукнеться Ірина. На жаль Поліна нікому нічого втішного сказати не могла. Намагається втримати себе в руках, щоб не розплакатися.
Хоч темна ніч та місто не спало, десь знову й знову лунали вибухи. Попереду їх чекали набагато важчі часи
Автобус їхав по грунтовій дорозі, злегка присипаною снігом. За вікнами час від часу мигтіли голі дерева, вдалині виднівся ліс.
Вадим і кілька чоловіків, вже одягнені у військову форму, їхали до призначеного місця. Він сидів,схилившись до вікна, дивився вдалину. На очі напливали сльози, він намагався їх затримати, а вони все ж повільно котилися по щоках. Вже минула друга доба, а він про кохану нічого не знає. - Моя трояндо, хоч як та дай знати,де ти, як ти? Ні-ні, я не допускаю думки про жахіття. Знаю тобі важко і мені не солодко. Думав відпустять хоч на якусь годину та тепер я на службі. На жаль війна, знаю на кордоні важкі бої та я вірю, що ми здатні вигнати тих ублюдків, що прийшли на нашу землю. Я тобі обіцяю… буду обережним. Знаю, усім буде нелегко та надіюся, біда обійде стороною. І ми влітку, можливо навіть разом із Сергієм і Поліною, зіграємо весілля.
***
Війна триває.… минуло більш ніж півтора року. Збройні Сили України перейшли в наступ, поступово звільняють міста й села.
У цей осінній день, у Вадима була б нагода відсвяткувати день народження та на жаль, доля вирішила інакше.
Хоч надворі й мжичив дощ, біля трьох могил стояли батьки й рідні. Вони прийшли вшанувати пам’ять найдорожчих людей.
Поривчастий вітер, раз-у раз торкався пелюсток троянд і хризантем, розсипаних на могилах. Краплі дощу, як материнські сльози стікали до землі. Душевний біль… велика втрата, важко пережити. Сердечний біль стискає груди - за що кривава війна забрала молоді душі? Хто відповість за зруйноване трояндове кохання?
13.11.2023р
ID:
1001142
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 19.12.2023 08:47:13
© дата внесення змiн: 17.08.2024 06:56:19
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Трагічна історія нашого сьогодення. Ніно, ви - майстер прози. Дякую за таку
